— Ти такий кмітливий,— він дістав з кишені сонцезахисні окуляри.— Ті віконця нагорі — це камери для вбивць. Голі кам’яні стіни, дошки замість ліжка. Вона там.
Данила пробили дрижаки. Звісно, не варто очікувати, що в’язниця в Леобурзі буде схожа на скандинавську — з усіма зручностями та тренажерною залою, але було моторошно навіть на секунду уявити, що приготувала дівчині доля. Данило нервово покусав губи й покрутив свій тетранокль. Дві додаткові лінзи мали б збільшити зображення. Він опустив їх і притулив пристрій до очей. Так і сталося — в’язниця одразу ж наблизилася.
Дирижабль плавко знизився й тільки-но порівнявся з будівлею, як з гондоли викинули швартові канати, щоб закріпити їх на майданчику Данило ковзнув поглядом у бік Тео.
— Що там відбувається? Що це за дирижабль?
— Зараз змінюється патруль. Чотири рази на добу В інший час літають над містом і видивляються, чи не продає хто «Зорю Леобурзьку»,— посміхнувся Тео, й літня пані, що сиділа нижче, кинула на нього переляканий погляд.
Літальний апарат, надійно прив’язаний канатами, тримався в повітрі точно над майданчиком. З нижнього люка гондоли скинули канатну драбину. Двоє людей швидко спустилися донизу, їх змінили інші двоє.
За периметром вежі під дахом ішла доволі широка ринва — в деяких місцях зовсім близько до віконець камер. Данило на мить уявив, як повзе по бляшаній трубі, зазирає всередину, крізь ґрати. Агнеса там, і її життя зруйноване назавжди, бо якийсь покидьок вирішив помститися за своє вигнання...
— О, дивіться, зараз почнуться перегони маніпуляторів! — захоплено верескнув Альберт, указуючи пальцем униз.
— Чому її тримають у камері для вбивць, якщо не було суду? — тихо запитав Данило у Тео.— Це незаконно!
— Її звинувачують у вбивстві члена Ради,— знизав плечима той.— Хоча я вже не сумніваюся, що вона не вбивала батька. В будь-якому разі, це злочин проти законної влади, з такими не жартують.
— Коли суд?
— З судом у Леобурзі складно. Після того, як ухвалили закон «Про остракізм», засідання зазвичай проводять за зачиненими дверима. Минулого тижня Іжачек казав, що йому не дозволили зустрітися з Агнесою — їй призначено іншого адвоката,— Тео примружив очі.— Ситуація паршива.
— Але нас мали б запросити на засідання, навіть якщо воно було закрите?
— Мені надіслали повідомлення з Ради, що я, як наречений Агнеси, тепер є її опікуном по смерті батька. Я ходив до Оздеміра, і він сказав, що я зможу посісти місце у Верховній Раді не раніше, ніж за місяць — мають пройти всі необхідні процедури. Він запевнив мене, що справа про вбивство нашого батька — це справа честі для всього міста. Її буде розслідувано максимально ретельно, і суд винесе об’єктивне рішення. Більше я нічого не знаю.
— Якщо це «справа честі» — то суд точно не може бути таємним!
Тео похитав головою.
— Едеку, в нашому місті багато речей відбувається не так, як повинно бути. Я вже нічому не здивуюся, особливо після появи концепції «блискавичного правосуддя».
— Це як?
— Коли провина обвинуваченого підкріплюється вагомими доказами, суд може винести рішення за день-два. Ніхто навіть отямитися не встигне. А якщо йдеться про зраду міста або злочин проти законної влади,— Тео скептично підібгав кут рота,— то вирок не підлягає оскарженню.
— А можна якось потрапити до Агнеси?
Тео спантеличено стиснув губи й почухав брову — зовсім як Федя, подумалося Данилові. Його «брат» і далі стежив за тим, як сяючі на сонці мідні й латунні «маніпулятори», порипуючи шестернями й попихкуючи парою, виповзають до старту. До них з Тео раптом підскочив хлопець з купою папірців і запитав, чи не бажають вони зробити ставку. Данило заперечливо похитав головою.
— В законний спосіб тебе до неї не пустять,— Тео простежив за букмекером, перейшов на польську й знизив тон.— Зазвичай наших ув’язнених засилають на копальні на північ Російської Імперії з правом повернутися, якщо виживуть, і тільки вигнанцям такого права не дають.
— Я чув, що Росія припинила приймати наших ув’язнених.
— Не звичайних ув’язнених — саме вигнанців! Оздемір почав виганяти мало не за косий погляд на його портрет, і росіяни розірвали договір. Гадаю, більшість вигнанців вирушила до Українського Королівства або до Малопольського Князівства, але найбільш злі та відчайдушні, ймовірно, сховалися десь у Нейтральній зоні. Звичайних же злодіїв, порушників патентів і вбивць доволі небагато, їх стережуть з потроєною пильністю до заслання в Сибір.
— Хіба не можна якось домовитися? — знизав плечима Данило.— Охорона навряд чи відмовиться заробити кілька золотих лео...
— Сумніваюся,— Тео схрестив руки на грудях.— В Агнеси дуже складна ситуація. Вона досі там, бо вони не знають, що з нею робити. За її долею стежить усе місто, адже вона — Яблонська. А містян ліпше зайвий раз не дратувати. Пам’ятаєш, як після...
— Не пам’ятаю.
— Так... Коли Август загинув під час вибуху в лабораторії, його похорон перетворився на марш протесту. Леобуржці вимагали розслідування. Але, як і смерть Олекси Чорного, цей вибух залишився загадкою. Отож, поки Рада роздумує, як вчинити з Агнесою, вони стерегтимуть її, мов зіницю ока.
Внизу почалося змагання — публіка на трибуні вибухнула радісними вигуками, винахідники, що вишикувалися уздовж доріжок, кричали й розмахували руками, вболіваючи за своїх «маніпуляторів». Один круглий, без коліс і «очей», завалився на бік і задимівся просто на старті.
— Допоможи мені потрапити до Агнеси.
Тео невідривно стежив за перегонами.
— Я не вважаю це вдалою ідеєю.
Натовп завирував: у лідери, поклацуючи, вирвався циліндр на шістьох кумедних ніжках-пружинах. За декілька секунд він уперся в червону стрічку на фініші й зупинився, трохи похитуючись із боку в бік. Народ шаленів: леобуржці з Робітничого району підкидали кашкети, панство з Аристократичного трусило ціпками, пані розмахували ажурними парасольками. Маніпуляторів-спринтерів покотили до п’єдесталу, і після нагородження їхнє місце посіли інші. Винахідники вишикувалися шерегою й підвезли свої винаходи до столиків з розкладеними деталями. Глядачі захоплено спостерігали, як механічні створіння на швидкість збирають годинник з розкиданих шестерень, циферблатів і стрілок. Дивно, але маніпулятори могли впоратися навіть з такою прецизійною роботою. Переможцем виявився той самий циліндр на пружинах. Його творець, юнак з вогненною чуприною і почервонілими від збентеження щоками, покотив його до п’єдесталу. Якийсь поважний вусань у неприродно довгому циліндрі тепер потискав переможцям руки й надягав на шию винахідників медалі, а діти, вислизнувши від батьків, підкрадалися до див техніки, тицяли пальцями в «очі»-коліщатка й гріли долоні на теплих блискучих боках.
— Мені зле на сонці...— примхливо скривилася Беата й торкнулася скронь.— Я вже відчуваю, як наближається мігрень...
Альберт підхопився й повів її до невеликого фонтанчика оддалік. Тео з Данилом рушили за ними й опинилися під скляним дахом біля стенду з різноманітними барометрами. Данило знічев’я почав роздивлятися їх: тут були і мініатюрні прилади, які можна було носити на ланцюжку в кишені жилета й самостійно передбачати погоду на день, і величезні — мабуть, для розміщення у дворі або у вітринах крамниць. На деяких навіть було коліщатко для того, щоб налаштуватися на певну територію, як пояснював продавець високому пану в дорогому чорному костюмі й циліндрі. Були тут і барометри, суміщені з годинником і вологоміром, з мідними прикрасами й тонкими блискучими візерунками — для леобурзьких модниць і модників.
Данило подумки повсякчас повертався до темної кам’яної твердині на горизонті. Тео підійшов до невеликої залізної коробки, що на вигляд трохи нагадувала кавовий автомат. Тут видавалися сигари. Данило рушив за ним.
— Ти ж знаєш: я однаково це зроблю,— сказав Данило, дивлячись, як Тео закидає в отвір для монет срібні левчики.— Допоможи бодай зв’язатися з тюремниками.
Його брат потягнув на себе важіль, і на піддон автомата випала сигара.
— Облиш цю ідею,— вимовив Тео, відкусивши кінчик сигари.— Розмову закінчено.
Всередині Данила наче щось вибухнуло. Тео відмовлявся йому допомагати не тому, що хотів уберегти. Він просто не вірив, що той може впоратися, тому вважав обговорення марним. Тео зневажав і ненавидів Едварда. Просто гидкий молодший братик, який був слабший, але завжди отримував значно більше уваги, ніж заслуговував. Данило пригадував це зі снів, що переслідували його напередодні приїзду в дядьків будинок,— і це були єдині спогади, які лишив йому Едвард. Комусь іншому, кого Тео вважав би спроможним урятувати Агнесу, він би допоміг, але не йому. Авжеж.