На берегах, у самому куточку, була недбало намальована чудернацька схема, схожа на супутникову антену. Три кола — як вершини трикутника, пунктирні лінії, що вели до них, з’єднувалися в центрі. Федя підніс креслення ближче до світла.
Кристали!
Август не закінчив!
— Що це?
Федя підстрибнув на місці, ніби забув, що Джекі досі сидить поруч.
— Аби ж я знав...
— Антена для спілкування з інопланетянами?
— Сумніваюся. Швидше схоже на ідею якоїсь зброї. Ну, знаєш, така, як у коміксах. Кумедна й дивна, проте дієва. Якась мозкова хвиля чи спопеляючий промінь. Або звук надвисокої частоти. Хто такий Август, не знаєш?
— Це Агнесин батько. Він нещодавно загинув.
— І, мабуть, перед смертю щось не закінчив,— Федя закусив нижню губу.
— Я згадала! Двійник Івана Дмитровича торгував технологіями! — вигукнула вона.— Левченко продовжив його справи й писав, що один з клієнтів розповідав про зброю, яку таємно створюють у Леобурзі!
— Отакої! То, можливо, Август не закінчив розроблення зброї? Припустімо, що так. І Данилів дядько про це дізнався й вирішив запропонувати свій варіант? Як тобі, га? Ця «антена», звісно, трохи дурнувата, але якщо вони досі живуть у світі, схожому на дев’ятнадцяте століття, дядькова ідея цілком могла комусь там сподобатися. Якась Австро-Боснія виклала б за це величезні гроші.
Вони схилилися над малюнком.
— Ось ці кружечки — схоже, це кристали, які виробляють електрику для всієї штуки, як великі батарейки,— пробурмотів Федя.— Може, такі стоять у нас у підвалі? За тими залізними пластинами?
— На малюнку — три кружечки, потрібні для зброї. Щонайменше два кристали повинно бути в підвалі, адже залізних контейнерів — два. А скільки всього кристалів було у Левченка? — Джекі потерла брову.— Скільки кристалів узагалі існує? Два, три, п’ять? Більше?
— Хтозна. Але якщо він дійсно збирався створити зброю, то мав би узяти бодай три з собою. Гадаю, тут, у будинку, його заначка.
Вони кілька секунд незмигно дивилися одне на одного. Федя згорнув креслення, запхав їх у шафу й повернувся до неї зі спантеличеним виглядом.
— Підсумуємо. Схоже, ці кристали — дуже коштовна й цінна річ. Припустімо, кристалів усього п’ять, і два з них — у нашому підвалі, а три — в Леобурзі... тоді не дивно, що хтось постійно пхається до нас у підвал і намагається їх звідти дістати!
— Навіщо вони потрібні комусь? Для створення зброї?
— Та я й гадки не маю! Ми не знаємо, скільки всього існує кристалів. Не знаємо, скільки людей має здатність переходити в ту реальність і хто знає про ідею зі зброєю. І навіть не впевнені, що Левченко пішов у іншу реальність, а не загинув десь в Африці.
— Ти хочеш сказати, що хтось інший міг дізнатися про ідею Левченка й тепер прагне здобути кристали, щоб виготовити в Леобурзі суперзброю?
Федя знизав плечима.
— Якщо Данило шастає по світах, як його дядько, то хтось інший може робити те саме. Як на мене, то хай казяться в тому світі, як хочуть... нам що з того? Якби не одне «але».
— Там Данило.
Вони помовчали.
— Гаразд, як пропонуєш діяти зараз? — стрепенувся Федя.
— Зачинити всі віконниці й прибирати на кухні.
Ця ідея точно не припала до душі її союзнику, проте він не став сперечатися й мовчки пішов у вітальню. Почувся грюкіт віконниць. Поступово на першому поверсі стемніло. Скільки ще часу вони так протримаються? Де Данило? І чи збирається він узагалі повертатися? Джекі витягла віник з-під мийки й почала змітати до центру кухні друзки, гравій і каміння.
Джекі старанно намагалася розчесати сплутане після душу волосся. Тим часом у коридорі почулася якась метушня. Джекі відчинила двері й зойкнула з переляку — просто навпроти неї стояв старий смугастий матрац.
— Ти чого? — Федя вистромився з-за нього й зміряв її здивованим поглядом.— Розумієш, ми тут з приятелем вирішили прогулятися до правої вежі. Краєвиди, все таке. Щоправда, важкий, зараза...
— На біса ти його туди тягнеш?
— Я тобі навіть більше скажу,— гмикнув Федя.— Туди скоро піде й твій матрац! Будемо спати разом!
Джекі мимоволі зраділа, що світло з її кімнати падало з-за спини, і Федя навряд чи побачив, як одразу спалахнули її вилиці.
— Гм-м... ну, тобто, в одній кімнаті...— після ніякової паузи всміхнувся він.— Там є гарний огляд і прямий вихід у двір... Буде безпечніше. То я пішов, а ти тягни подушки.
Джекі кивнула, не наважуючись поглянути на нього.
Джекі ніколи не бувала на заході сонця у вежі з вітражами. Останнє проміння розкраювало присмерк і розбивалося об кольорове скло, вкриваючи весь простір кімнатки різнобарвними тінями. Тремтливе світло згасало, і небо набувало дивовижно глибокого відтінку індиго. Джекі сіла на свій матрац, притулилася спиною до стіни й дістала з кишені плеєр — старезний, ще на пальчикових батарейках, подарунок одного з байкерів. «У тебе може не бути грошей, слави, родини, але з тобою завжди має бути музика». Вона так і не стала меломаном, проте відтоді завжди носила з собою плеєр, навіть якщо місяцями не торкалася його. Зараз робити не було чого, а спати не хотілося, тому Джекі зітхнула, розплутала дріт і вставила навушники.
В її свідомість увірвалася музика. Все навкруги стало ще загадковішим — звуки гітари в голові, казкові відблиски в кімнаті й ще Федя... Федя теж був нереальним. Він влаштував свій матрац, склав докупи подушки й тепер стояв посеред кімнати, вперши кулаки в боки й роззираючись, ніби щось загубив. Джекі не могла відвести погляд від нього. Як довго він ще буде з нею? І що вона робитиме, коли він її покине? Від цієї думки відчайдушно запекло в куточках очей — так, що дивитися на Федю стало нестерпно. Вона уперлася чолом у зігнуті руки.
Раптом один навушник рвучко вилетів з вуха, Джекі злякано здригнулася.
— Ура, мене почули! — зрадів Федя й гепнувся поруч на матрац.— Спочатку ти вмовляєш мене залишитися, а тепер сподіваєшся спокійно слухати музичку? Оце вже ні. Будемо розмовляти, мені нудно.
Їхні плечі тепер торкалися, Джекі відчувала тепло його тіла крізь сорочку. Дівчина нервово всміхнулася, але залишилася на місці, не в змозі відсунутися.
— Про що?
— Я тут подумав... цікаво, чому ти називаєш себе цим ім’ям? У мене у дворі колись так звали собаку.
— Ну... Мене так Барс назвав. Ну, байкер, мій типу... хлопець, чи як... Будеш сміятися, але в нього справді в дитинстві було цуценя. Звали Джекі. Він її дуже любив.
Федя задумливо насупився.
— Тебе, я бачу, він теж любив. І охрестив так в ім’я її світлої пам’яті,— сказав він після паузи.— Це зовсім не смішно насправді. Просто подумав: як це — називати себе чужим іменем. Я, наприклад, не хотів би бути повсякчас Красимирою.
Джекі засміялася, уявивши, як Данило кличе його з першого поверху на пробіжку. «Красимиро, прийом, прийом! Ти йдеш?»
— І чого?.. Гарне ж ім’я!
— Твоє справжнє краще,— сказав він майже пошепки.— Женя, Женюля, Єня... Світле. Тепле, як сонечко.
Метелики в животі? Це так називається? Джекі раптом зрозуміла, що той, хто вигадав цей вислів, ніколи не відчував того, що відчула цієї миті вона. Всередині неї все завмерло, їй стало затісно у власному тілі. Легка, мов повітряна кулька. От-от полетить. І тепло... вогонь, від якого неможливо вдихнути.
Стоп. Але ж Федя нічого особливого не сказав! Хтозна, скільки імен ще йому подобається...
— Мені так звично,— мовила Джекі, не наважуючись звести погляд.— У тої Жені нічого доброго в житті не було... Незакінчений інститут, виселення з гуртожитку, розбите серце. Але якщо хочеш, можеш називати мене так. У тебе це виходить якось по-особливому.
Вона відчувала його погляд, але вперто не обертала голови. Мовчання затягнулося, і їй тільки лишалося здогадуватися, що за думки крутяться в його білявій голові.
Бічним зором вона побачила, як Федя дивно всміхнувся куточком губ і підібрав навушник, що теліпався в неї на шиї.