— Що слухаємо?
— Тобі не сподобається.
— Ти, як завжди, все знаєш краще за мене,— гмикнув він і пхнув навушник у вухо.— Гм-м... а нічо’ так... Десь я це вже чув.
— Це моя улюблена, хоч і стара,— зітхнула Джекі.— Жити без неї не можу. «Сізер» та Емі Лі. «Broken».
Федя не відповів. Вони мовчки слухали гітарні перебори й високий голос, що сягав самісіньких глибин душі — до запаморочення, до тремтіння. І здавалося, що й сутінки навколо — дивні, синьо-гранатові — співають і змінюються разом з музикою.
— Я не знаю, про що ця пісня...— прошепотіла Джекі.— Але в мене відчуття, ніби я стою над урвищем, сама, а внизу — зруйнований світ.
— Так,— відповів Федя.— Але ти не сама. Я стою разом з тобою.
Вона стрепенулася, коли його пальці торкнулися її долоні. Федя стиснув її руку — міцно, майже до болю, так ніби теж відчував нереальність моменту, ніби хотів, щоб Джекі навіть крізь фантастичний серпанок цього вечора пам’ятала одне — його дотик.
— Я з тобою, Женю.
Лівою рукою Федя торкнувся її підборіддя й обережно повернув до себе. Джекі не могла поворухнутися: вона вже не володіла власним тілом — Федин млосний погляд чарував, позбавляв волі й змоги дихати, але ніщо в цілому світі не змусило б її зараз відвернутися. В його карих очах знову танцювали химерні спалахи, але зараз вони здавалися їй м’якими, задумливими, теплими. Федя всміхнувся, провів великим пальцем по її щоці. І приголомшливий, чарівний погляд повільно пересунувся на її губи.
Кілька сантиметрів. Вона вже відчуває його дихання, ловить його, лине до нього. Вона відчуває його п’янкий аромат — трохи терпкого диму, трохи цитрусової туалетної води та його власного запаху, такого рідного, що від того нестерпно паморочиться в голові. Здається, серце от-от розіб’є грудну клітку. Джекі стискає Федину долоню ще міцніше, і він відповідає їй навзаєм.
Щойно він торкнеться твоїх уст — ти зникнеш, Джекі.
Впаде останній твій бастіон.
І ти визнаєш, що все життя хотіла саме такого — чванливого, самозакоханого, кумедного, талановитого, неперевершеного фарбованого блондина,— і перетворишся на його тінь. Ти знищиш саму себе.
Бо для нього все це — просто розвага. І ти теж. Він звик до таких ігор.
Федя ледве чутно набрав повітря в легені, обернув голову і...
— Вколешся.
Він здригнувся. На обличчі позначився подив, хлопець недовірливо кліпнув.
Джекі ніби задерев’яніла. Жодної емоції, жодного відчуття — в ту мить вона не відчувала навіть свого тіла. Тільки порожнечу.
От і все. Її світ зруйновано.
Вона відчула, як Федя повільно розтиснув пальці й відпустив її долоню. Він посунувся від неї, прихилився спиною до стіни й мовчав, трохи примруживши очі, так ніби намагався усвідомити, де припустився помилки.
— Федю...
Його погляд був розгублений і сумний.
— На добраніч, Джекі.
Він підвівся й пішов у свій закуток. Кілька хвилин вмощувався, світив екраном смартфону, відвернувшись до стіни, а потім, схоже, задрімав.
Так іноді буває — вдаришся, але біль минає не одразу. Спочатку нічого не відчуваєш, але згодом потужна, непереборна хвиля звалює тебе з ніг, і ось ти вже хапаєшся за забите місце й верещиш від болю. Джекі затулила обличчя руками й не могла знайти в собі сили навіть поворухнутися. Ось тут Федя щойно сидів, навіть місце ще не охолонуло. І він хотів її поцілувати. А вона...
Такого більше не буде. Ніколи.
І ти ніколи не дізнаєшся, як воно — коли тебе цілує той, про кого ти навіть мріяти не наважувалася.
Бо тобі закортіло вдавати з себе горду й неприступну тієї миті, коли насправді ти знемагала від бажання. Попелюшко бісова, кохання тобі захотілося?!
Джекі здавлено схлипнула й вислизнула за двері. Коридор з високими сходами здався їй нескінченно довгим, кілька разів вона спіткнулася, ризикуючи скрутити собі в’язи. Нарешті опинилася на другому поверсі. В будинку було зовсім темно — сонце вже сіло, а на нижніх поверхах віконниці залишалися зачиненими. Джекі влетіла у свою кімнату й клацнула вимикачем. Світло боляче вдарило по очах. Вона зупинилася перед величезним старовинним дзеркалом і вперлася долонями в стіну, щоб не впасти.
Маленька зеленоголова потвора.
За що тебе любити? Хіба ти не хотіла, щоб до тебе ніхто не наближався?
В цю секунду вона так відчайдушно ненавиділа себе, кожну свою думку й кожен свій безглуздий принцип, що від цього хотілося кричати, рознести пів будинку вщент і вистрибнути з вікна на радість шаленим блокувальникам. Джекі згадала своє перше враження від Агнесиного феротипу. Болісні заздрощі. Їй ніби показали, якою вона мала би бути, але ніколи не була. Вихована, витончена, елегантна. Заради такої дівчини жертвують життям і дістають зорі з неба. А натомість на неї з дзеркала дивилося маленьке зацьковане звірятко з величезними переляканими очима — миршаве, тремтливе й невпевнене.
Джекі грюкнула шухлядою столу й дістала ножиці. Зелені пасма посипалися до ніг. Хутко й рвучко, переборюючи біль, витягла сережки з вух, кільце з носа та шпичаки з-під нижньої губи.
Вона ніколи не стане такою, як Агнеса, але й собою колишньою вона більше бути не може. Сьогоднішній вечір змінив геть усе.
— Пане Едварде, вам треба заспокоїтися. В такому стані ви не здатні конструктивно мислити.
— Я знаю, Свенсоне, але...— Данило жбурнув на стіл зім’яту газету.— Але не виходить!
Він обвів поглядом кімнату й важко зітхнув.
— Чому вони вирішили стратити її так швидко? Я думав, буде суд...
— Суд був — «блискавичний»,— похитав головою старий.— Загинуло вже троє членів Верховної Ради. Влада має нарешті когось покарати.
Данила штрикнув раптовий спомин. Як спантеличено дивилися одне на одного Оздемір і архіваріус із ратуші, коли він попросив дістати архів Яблонських. Вони злякалися, коли Едвард Яблонський зацікавився родинними папірцями?
— А може, Оздемір боїться, що, намагаючись урятувати Агнесу, я знайду щось інше? Щось про нього? От він і вирішив позбутися її якнайшвидше.
Старий важко ковтнув і стенув плечем.
— Гаразд, це зараз неважливо.— Данило всівся за стіл.— Що ми маємо? Агнесу планують стратити... післязавтра. Всього день і дві ночі, щоб їй допомогти. Як потрапити в тюрму? Найкращий спосіб — дати хабар охороні, так? Скільки потрібно запропонувати, щоб вони без опору погодилися, га, Свенсоне?
Старий зміряв його докірливим поглядом.
— Вам навряд чи вдасться підкупити охорону. Рада спеціально добирає таких людей, яким може цілковито довіряти.
— Та ну... має ж бути серед них паршива вівця.
— Пане Едварде, якщо ви втратили пам’ять,— недовірливо пробурмотів старий, і від того «якщо» Данилові стало незатишно, але Свенсон незворушно провадив,— то забули про певні об’єднання, що існують у нашому місті. Їх кілька: «Воїни Лева», «Діти науки», «Вартові свободи». Назагал туди беруть гімназистів і студентів, але іноді й тих, хто вже закінчив навчальний заклад. Уся їхня діяльність спрямована на те, щоб виховати вірних місту й Раді людей, «плоть від плоті Леобурга». Їх називають кундшафтерами. Саме їх наймають для охорони в’язниці, ратуші, скарбниці й міських мурів. Це віддані Оздемірові пси, а не люди.
Данило завмер. На кухні на мить запанувала абсолютна тиша, було чути лише старече дихання з присвистом і поцокування годинника в їдальні. Данило вперся підборіддям у зчеплені руки. Він уже бачив такий загін в Академічному районі. Та й місто було буквально переповнене сотнями пропагандистських плакатів. Мегафони щоранку та щовечора оспівували велич Ради, а леобурзькі газети були просякнуті пафосом і величальними одами Юмітові Оздеміру. Якщо вже навіть на Агнесу, дівчину зовсім не дурну, все це подіяло, то що ж говорити про звичайних хлопчаків з гімназії? Але однаково має існувати спосіб потрапити у цю холодну фортецю!