— Невже нічого не можна вдіяти? — Данило благально глянув на дворецького.
— Можна.
Вони водночас здригнулися. На кухню зайшов Тео й щільніше зачинив по собі двері. Підсунув стілець і сів поруч зі Свенсоном, закинувши ногу на ногу. Данило підозріливо примружився.
— Ти підслуховував?
— Чи не діло! — пирхнув Тео.— Едеку, твій голос було чути навіть у стайні.
— Що ти чув?
— Достатньо, щоб зрозуміти, що ти задумав, милий братику. Я бачу, ти вперто не бажаєш полишити цієї ідеї? Що ж, у такому разі я маю намір тобі допомогти.
Данило сторожко перезирнувся з дворецьким: чи можна довіряти Тео? Свенсон мав напружений і зосереджений вигляд і ледь помітно кивнув у відповідь.
— З якого ж це дива, Тео? — запитав Данило.— Ти ж спершу відмовився. Та й не думаю, що тебе хвилює доля бідолашної Агнеси.
Тео схилив голову набік і уважно роздивлявся його з іронічною посмішкою на вустах, ніби чекав, що він сам здогадається. Нарешті він стиснув губи з легким розчаруванням і мовив:
— Чому ж? Агнеса — добра дівчина. Звісно, я досі вважаю, що вона таки щось приховує. Проте мені б не хотілося, щоб їй відітнули голову, адже ми ще й досі заручені,— Тео втупив погляд у стелю.— Але річ навіть не в ній. Скажімо так: ти зробив для мене дещо важливе. Тож я хочу віддячити тобі.
Данило схрестив руки на грудях. Навряд чи Тео так швидко змінив про нього думку й щиро вболіватиме за нього. Втім, інших варіантів однаково немає. Повз будинок прогуркотів паромобіль, Данило здригнувся й виринув з роздумів.
— Гаразд. Отже, чи існує можливість потрапити до Агнеси?
— Так,— поважно мовив Тео.— Свенсон має рацію: охорону підкупити неможливо, але в її щільних рядах є одна вразлива ланка, про яку, маю надію, поки ще не відомо Раді.
— Яка?
Данило відчув, як серцебиття прискорюється у сто, тисячу разів. У нього з’явилася надія, сяйнуло світло в кінці нескінченного тунелю. У них з Агнесою з’явився шанс.
— Ти часто бував на кухні останнім часом, Едеку,— глузливо посміхнувся Тео.— Отже, бачив нашу куховарку, Кристу. Її синові зовсім нещодавно видали дозвіл на проживання в Леобурзі, й він, природно, вступив у одну з патріотичних організацій Ради, щоб здобути гарну роботу. Тепер він служить у тюремній охороні. Саме він минулого тижня витягнув мене з в’язниці за погром таверни в Робітничому районі.
— Ти розтрощив таверну?
— На друзки. Проте в нашій родині так цікавилися моїми справами, що цього ніхто й не помітив,— Тео відкусив кінчик сигари.— Втім, сувора рука закону оминула мене саме завдяки нашому доморощеному кундшафтеру, який дуже переймається тим, щоб у них з мамцею була робота. Бо інакше їх викинуть з міста геть.
— Схоже, йому не встигли промити мізки, як тим, хто виріс у Леобурзі з пелюшок,— зауважив Данило.— Де ж мені його знайти?
— Я гадаю, про це краще знає його матінка,— вставив дворецький.— Вона не мешкає тут, як більшість слуг, і вже пішла. Будинок Кристи — в Робітничому районі. Завтра вранці...
— Яке в біса завтра, Свенсоне?! — зірвався на ноги Данило.— Не гаймо часу! Нехай Андрес виведе екіпаж — я їду негайно!
— Ми їдемо,— уточнив Тео й поправив кобуру з револьвером на поясі.— Я вмію переконувати людей набагато краще за тебе.
Обличчя Кристи, коли вона побачила господарів маєтку Яблонських на порозі свого будиночка з карикатурно кривим дахом, було важко описати. Мабуть, вона подумала, що чимось завинила, бо пан Едвард особисто, та ще й у супроводі навіженого брата, приїхав до неї по роз’яснення. Жінка зойкнула й хряснула дверима перед самісіньким його носом. За секунду двері розчахнулися знову, й жінка, вибухнувши вибаченнями, впустила неочікуваних гостей.
— Доброго вечора, Кристо, перепрошуємо за вторгнення,— Данило опустив циліндр на потерте крісло.— Мені потрібен ваш син. Де я можу його знайти?
— Йонас? Даруйте, пане Едварде... Він щось накоїв?..
Тео мовчки витягнув револьвер, перевірив патрони й провів барабаном по рукаву. Данило ошелешено втупився у нього.
— Оце в тебе цікавий спосіб просити про допомогу!
— Я бачив чимало таких, як він, у Вайомінгу. Шакали, що обіцяють золоті гори, але зраджують у вирішальний момент,— прогарчав Тео.— Сподіваюся, що він не забув нашу минулу зустріч і цього разу буде так само люб’язний.
І він рішуче попрямував до сусідньої кімнати. Данило збентежено рушив за ним слідом. Криста заверещала й кинулася їм навперейми, проте Тео ніби не помітив її і щосили шарпнув двері кімнати.
Йонас — здоровань у линялій ситцевій сорочці та тріснутих на коліні штанях — безтурботно розвалився на ліжку й прокинувся лише тоді, коли Тео добряче струсонув залізне бильце. Щойно його сонний погляд сфокусувався на постаті над ним, хлопчина хрюкнув і пружиною скочив з ліжка. Його обличчя зблідло й водночас взялося червоними плямами.
— Вийдіть обоє,— рішуче наказав Тео.— Я нічого йому не зроблю, натомість маю цікаву пропозицію.
Куховарка кинулася до сина й щось благально забелькотіла рідною мовою. Йонас похитав головою і вказав очима на двері, й Данило не без зусиль вивів жінку, яка й далі чинила відчайдушний опір, з кімнати.
За дверима ось уже чверть години було підозріло тихо. Ну, хоч без пострілів... Данило зітхнув.
Тео з’явився за кілька хвилин, але з його самовдоволеного вигляду було зрозуміло, що перемовини минули успішно. Данило зніяковіло кахикнув, прощаючись із переляканою куховаркою, забрав з крісла циліндр і рушив слідом за «братом».
— Може, ти...
— Дві пляшки «Вдови Джейн»,— посміхнувся Тео, коли вони завернули за ріг.— Але звідки в цього телепня такий гарний смак?
— Невисока ж ціна нині за злочин,— насупився Данило.
— О ні, після «сухого закону» заради «Джейн» можна піти й на вбивство.
Данило побачив попереду їхній екіпаж і зупинився.
— Я хотів спитати... Як ти дізнався про зміст заповіту?
Обличчя його «брата» спохмурніло.
— Я був у кабінеті Іжачека й той обмовився, що має якісь справи з батьком щодо спадку. Його викликали до приймальні... і я помітив документ на столі,— губи Тео презирливо вигнулися.— Я так розлютився, що пошматував його одразу, як прочитав. А потім прийшов додому й зустрів вас з Агнесою в коридорі.
— Тому ти вигнав нас на прогулянку?
— Сподіваюся, ви чудово провели час! — Тео мляво всміхнувся.— Тоді я вкрав другу копію заповіту з батькового кабінету.
— Чому ти його не знищив?
— Бо батько склав би ще один! Я збирався його повернути, лише хотів показати знайомому правнику й спитати, що можна з цим зробити. Але не встиг.
Данило зітхнув.
— Мені шкода.
— До біса, Едеку. Що було, те загуло.
Тео пішов у напрямку екіпажа, й Данило рушив слідом.
— Я так розумію, нема жодних гарантій, що коли я прийду до в’язниці, мене не буде там очікувати озброєний до зубів загін на чолі з вдоволеним Оздеміром?
Тео примружився.
— Не думаю. По-перше, я піду з тобою...
— Ні, Тео,— Данило похитав головою.— В мене й так удосталь причин для хвилювання! Я не хочу втягувати у цю справу брата... Від тебе у в’язниці буде більше клопотів, ніж користі.
Тео різко зупинився.
— Я не збираюся це обговорювати. Ти забув, як тоді, у Шаєні... а, прокляття,— він опустив погляд.— Я піду з тобою, і квит!
— Ні,— твердо сказав Данило.— Я прошу тебе.
— В тебе обмаль шансів, Едеку...— Тео насупився.— Все може закінчитися тим, що гільйотина спрацює двічі.
— Але поки є надія, що вона не спрацює жодного разу, я не можу сидіти склавши руки,— зітхнув Данило.— Можливо, це найвизначніша річ, яку я зможу зробити за все своє життя.
Певний час Тео дивився йому в обличчя, і Данило знав, про що він думає, але вдіяти нічого не міг. Навіть якщо йому вдасться звільнити Агнесу, вони з Тео навряд чи знову житимуть під одним дахом: Леобург зненавидить утікачів, і єдиним виходом буде добровільне вигнання — в інше місто чи... в іншу реальність. Данилові захотілося запам’ятати Тео таким, який він був зараз: із розпатланим від швидкої ходи хвилястим волоссям, легковажними веснянками й темним похмурим поглядом, у якому проглядав погано прихований смуток.