— Ну, а якщо змішати кислоти? Я чув, що їх суміш може розчиняти метал.
— Які та в яких пропорціях? — роздратовано махнув рукою Аль-Разі.
— Загуглити б...— скрушно промимрив Данило.— Бо сам я й гадки не маю.
— Якщо не знаєш, то й не мороч мені голову! — пирхнув араб і похитав головою.— Навіть якщо ми зможемо вигадати щось, концентрат Яблонського діє набагато швидше. Однієї краплі вистачить, щоб утворити дірку в залізному сейфі всього за кілька секунд!
Данило стомлено опустив повіки.
— Гаразд,— нарешті сказав він досліднику.— Спробуйте все-таки приготувати суміш кислот. Я зайду до вас увечері.
Він кинув на стіл пачку грошей і пішов.
Свенсон зустрів його біля чорного ходу. Старий нічого не питав, хоча Данило бачив палку цікавість у його очах.
— Ми не зможемо приготувати концентрат Яблонського.
Свенсон зітхнув.
— Чи можу я чимось допомогти пану?
— Хіба що у вас десь захована пляшечка зільбершторуму.
Дворецький скрушно похитав головою. Данило піднявся на другий поверх. Відчуття чиєїсь присутності вже стало таким звичним, що він не міг позбутися його, навіть переступивши поріг своєї кімнати. Зачинивши двері, Данило відчув таку непереборну втому, що вже не міг стояти на ногах. Він заповз у ліжко й накрив голову подушкою. Після безсонної ночі, переживань і хаотичних переміщень містом він уже за мить провалився в глибокий важкий сон.
Розділ 14
З дощу та під ринву
На стінах знову з’явилися яскраві червоні й сині відблиски, перше сонячне проміння осяяло вікна. В саду співали пташки, одна виводила свої вигадливі переливи біля самісінького вікна. Десь удалині кілька разів ударив дзвін, так тихо й несміливо, ніби хтось випадково зачепив мотузку. Рипнув ланцюг старої криниці, почувся плюскіт води. На Романівку сходив новий літній ранок, разом з яким починався черговий день облоги.
Федя лежав на спині, закинувши руки за голову, і дивився в темряву під стелею. Яка ж дурна ситуація. Ані поїхати, ані залишитися тут неможливо. Його найкращий друг рятує вигадану дівчину у вигаданій країні. А він... не спав цілу ніч через примхливе зеленоголове дівчисько. Хтозна, чому так сталося. Хай що він робив — лічив слоників, крутив у голові новий епізод з роману, згадував матюкливі віршики, які вони з Данилом складали в школі,— нічого не допомагало. Вчора вночі з ним щось трапилося, щось вагоме, проте він ніяк не міг збагнути, що саме.
На щастя, ця ніч скінчилася. Він підвівся й пішов до дверей, намагаючись не збудити Джекі, яка ще спала, згорнувшись калачиком під самісінькою стіною. Він спустився на другий поверх, де ще панував морок через щільно зачинені віконниці, й заліз у душову кабіну.
Федя підставив обличчя під струмені й уперся руками в холодні кахлі. Таких епізодів, як учора — з відповідним інтимним освітленням, елементом небезпеки та іншою романтичною дурнею,— в його житті вистачало. Бувало й таке, що дівчата раптово тікали, а кілька разів, коли він був ще підлітком, навіть лупили по обличчю лише за спробу поцілувати. Тож учора, здається, не сталося нічого надзвичайного. Але його мучило якесь невловиме, химерне відчуття, якого він ніяк не міг позбутися.
Вона — це все, про що він думає ось уже кілька днів. Вона — все, чого він зараз хоче. До тремтіння, до божевілля, до смерті. Так, що йому чхати на дядька Толіка й компанію, на постійну загрозу під будинком, чхати на роботу й навіть на власну книгу! І байдуже, що Джекі схожа на інопланетянку й має кільце в носі. Відколи це почалося? Хтозна, але перебувати поруч з нею день у день ставало складніше. Вона немов хвороба. Вона в його снах, вона увіч. І Федя чудово розумів: єдиний шанс позбутися спокуси — це скоритися їй, але всі його інстинкти протестували проти цього, наче у глибині душі він знав, що це призведе до чогось поганого. Певно, Джекі це збагнула одразу. Їй стало волі його зупинити. Не варто починати те, з чим не зможеш упоратися. Федя швидко намилився й змив із себе піну. Світ знову став чітким і зрозумілим, а відчуття важкості в голові змінилося приємною легкістю.
Вже в їдальні він налив собі кави, сів за стіл і відчинив одну з віконниць, щоб запустити трохи світла й свіжого повітря. Підняв горнятко і сторожко дослухався — на сходах почулися тихі кроки.
І потім він побачив її.
Федя отетерів. Отак і закляк: роззявлений рот, горнятко в руці.
Нерівні короткі жмутки волосся, що стирчать врізнобіч, так-сяк пригладжені на потилиці.
Нема пірсингу — зникло навіть горезвісне кільце з носа.
Очі тепер були підведені чорним, і від того погляд став гострішим і... вабливішим.
А крім того — короткі джинсові шорти й майка, що щільно облягала стан. Неймовірно! Хто б міг подумати... Нічого, окрім старих футболок і робочого комбінезона, він на Джекі досі не бачив.
— Привіт,— без особливих емоцій кинула дівчина й сіла навпроти.
Федя досі роздивлявся її обличчя.
— Що?
— Хто ти така й куди поділа Женю? — лише зміг вичавити він.
Джекі пирхнула від сміху. Вона відверто тішилася з його розгубленого вигляду.
— Просто набрид зелений колір,— вона знизала плечима.
— Ага,— Федя примружився.— І шпичаки. Якими можна вколотися.
Золотисто-зелені очі Джекі спалахнули. Вона встала з-за столу й пішла на кухню, сунувши руки в кишені шортів. Федя продовжував незмигно стежити за нею. Схоже, вчорашня ніч уплинула не тільки на нього. Але що відбувається? Що це з нею? Вирішила познущатися? Вдала ідея, особливо з огляду на його теперішній аварійний стан. Навряд чи вона не усвідомлює, які в неї дивовижно гарні та стрункі ноги!
— Бутерброд хочеш? — Джекі визирнула з кухні.
Федя важко ковтнув.
— Хочу. Дуже хочу.
Снідали вони в цілковитій тиші, зрідка зиркаючи одне на одного. Федя допив каву, поставив горнятко на стіл і окинув Джекі прискіпливим поглядом.
— Так, ножиці мені.
— Навіщо? — здивовано кліпнула дівчина.
— Забула? Ти маєш справу з експертом з питань моди та стилю,— суворо насупивши брови, нагадав Федя.— Оця твоя божевільна асиметрія не в тренді з минулого сезону. Моя внутрішня Красимира вкрай обурена.
Джекі криво посміхнулася.
— Ну, гаразд. Ти, звісно, ще той перукар, але гірше вже не зробиш.
Певний час вони знову мовчали: Федя був надто зосереджений на тому, щоб випадково не відрізати їй вухо, а Джекі випростала спину й дихала повільно й обережно. Тільки чутно було, як на розстелену на підлозі газету падають зрізані пасма. Нарешті він струсив зістрижене волосся, зняв рушник з її плечей і розвернув до себе обличчям.
— Ну от... ти досі схожа на курчатко, але тепер — на чепурне курчатко. Можеш роздавати всім номер свого особистого перукаря.
Вона штовхнула його в бік і засміялася. Її сміх — ніби сіль на рану. Скоро їхнє вимушене ув’язнення, на щастя, закінчиться, але чи побачаться вони ще хоч раз? Федя зітхнув і похитав головою.
— Гарна ж ти, Женько...
Джекі відсахнулася й підхопилася зі стільця. Її рухи стали метушливими, руки тремтіли. Так і не наважившись звести на нього погляд, вона забрала з підлоги газету й пішла на кухню.
— До речі, я тут усе міркую...— повернувшись, ніби нічого не сталося, промовила Джекі.— Справді, стільки збігів і випадковостей не буває. Певні люди ходять до будинку, як на роботу. Причому вони завжди одні й ті самі — дядько Толік, в якого іншого заняття нема, кілька тіток і купка безробітних гопників. Селяни сердиті, але в кожного свої турботи — трохи погомонять, та й розходяться. А ці стирчать отут постійно. Найпевніше, їм справді платять. Та ще й роздають харчові набори... Треба подумати, кому потрібні ті кристали.
Федя присів на край столу й замислився.
— Справді. «Шукай того, кому вигідно». Згадаймо, з чого все починалося.
— Спочатку в твоїй кімнаті з’явився «привид»,— Джекі задумливо потерла підборіддя.— Гадаю, це був той самий тип, який потім приходив до підвалу, де стався потоп. А ще оті подряпини на пластинах контейнерів! Згодом у селі хтось пустив чутку, що якісь витоки з-під нашого будинку забруднюють річку. Тоді до нас знову залізли у підвал...