— Агнеса...— прошепотів Данило й побілів ще дужче.
— Так, він хотів привести до мене якусь Агнесу! Казав, що я — це вона, що ми — одне ціле. Якби ми зустрілися, я б відчувала все те, що відчуває вона. І навіть читала б її думки. А вона — мої. Але він попереджав, що до цього треба підготуватися, бо я можу збожеволіти. Я злякалася і подумала, що він тю-тю. Але Іван Дмитрович більше не чіпав цю тему.
Федя зневажливо пирхнув.
— Саме час набивати собі ціну! Який у біса паралельний світ? Яка Агнеса? Як ти це все вигадала?
— А як Данило вигадав цю божевільну історію?! ЛСД? — огризнулася Джекі.— Іван Дмитрович вірив у цей портал! Він говорив щось про прорив у науці. Він хотів написати книгу про нове фізичне явище! Але я не пам’ятаю оте слово...
Федя зціпив зуби і просвердлив її гнівним поглядом, але не став відповідати.
— Агнеса...— наче зачарований повторив Данило.— Він сказав... «Агнесо, йди до своєї кімнати».— Данило поглянув на Джекі.— Він назвав тебе Агнесою.
— Хто «він»? — примружив очі Федя.
— Ти,— видихнув Данило.— Той... інший ти... казав.
— Люди, та що з вами?! — роздратувався Данилів друг.— Подуріли зовсім?!
— Так, ходімо,— раптом стрепенувся Данило.— Якщо не тільки я, але й дядько Іван бачив цю пляму, то і ви повинні.
Джекі насилу встигала за ним. Данило рішуче вибіг нагору і рвучко відчинив двері дядькової кімнати. Дівчина з побоюванням зазирнула всередину, ховаючись за його спиною. Все, як завжди: котел, шафа, ліжко, письмовий стіл і сервант з книгами. Тільки приладів стало менше — певно, Данило прибрав їх кудись.
— Ну от, ти ж бачиш? Така, напівпрозора пляма в повітрі! — Данило озирнувся на Джекі й указав на центр кімнати.
Тут Федя нарешті подолав сходи і теж зайшов до кімнати. Він зупинився, вперши руки в боки.
— І що я маю тут побачити?
Данило раптом здригнувся, здивовано кліпнув і витягнув шию.
— Стоп! Тільки-но була тут! Ви бачили, як вона зникла?! — на його обличчі відбився гострий відчай.— Ну, така напівпрозора пляма!
Джекі знизала плечима: вона не бачила геть нічого незвичайного. Федя скептично підняв куточок рота.
— Не вірите? — зітхнув Данило.— І що ж мені робити?
— Я знаю що,— кивнув його друг і закинув рушник на плече.— Сьогодні ввечері поїдемо в бар.
Після блискучих столичних закладів цей генделик з дощатими стінами викликав у Феді непереборне бажання щонайшвидше напитися. Втім, тут було незрівнянно краще, ніж у тому смердючому хліві в центрі Романівки, куди вони заскочили спочатку в надії заощадити час на дорогу. Звідти вони вибігли одночасно і так само, не змовляючись, вирішили їхати сюди, в сусіднє містечко Радомишль.
Федя гидливо примружив очі й оглянув свій кухоль пива. Здається, скло чисте. Чи тут просто погане освітлення? Ліпше б купили кілька пляшок у крамничці й завалилися вдома на диван, сьогодні якраз футбол... Він мигцем глянув на Данила, що понуро перекочував пальцем по столу горішок. Ні. В будь-якому разі його потрібно було витягти з тієї фортеці, нехай навіть сюди, на розведене пиво і цвілі горішки.
На дверях дзенькнув дзвіночок, і в приміщення впурхнуло двійко неземних створінь. Утім, вони просто здалися Феді такими, бо він не бачив нормальних дівчат уже дні зо три. Він штовхнув сонного Данила в плече і вказав очима в бік барної стійки.
Одна з дівчат кинула на них зацікавлений погляд і посміхнулася краєм губ. Данило зітхнув, відвернувся і підпер голову кулаком.
— Нє, чуваче, так нічого не вийде,— розлютився Федя.— Вона ж з подругою! Уявляю: «Знайомтеся, це Олена, це Тетяна, а це мій друг, Овоч». Давай, прокидайся!
— Відчепися,— пробурмотів Данило.— Якщо хочеш, іди до них, чого стирчиш тут? Інакше ми знову поб’ємося.
— Знову?
А, чергові фантазії. Так точно знайомства не вийде. Федя шумно видихнув, зробив кілька ковтків з кухля і відвів погляд від усміхнених дівчат.
— Кажи, чим забита твоя макітра?!
Данило округлив очі та стиснув губи, певно, не в змозі знайти потрібні слова. Після невеликої паузи мовив:
— Тисяча питань! Що це було? Я спав, чи що?.. Мені ж... снилися сни такі. Люди в дивному одязі, якісь паротяги... Останній був за два дні до того, як ми приїхали сюди. Я був у якійсь чудернацькій тачці, й мене розірвало вибухом.
— Ну, то бачиш сам,— посміхнувся Федя.— І це також тобі наснилося. Знаєш, буває «миттєвий сон», коли людина засинає на кілька секунд від перевтоми... а ти ж не спав уночі!
— Агнеса! — майже крикнув Данило і Федя роззирнувся, чи не привернули вони зайвої уваги.— Я так і думав, поки Джекі не сказала, що дядько розповідав про її двійника — Агнесу. Вона не могла просто вгадати ім’я!
— Твою ж нехай,— Федя хитнув головою і допив своє пиво.
— Я не розумію... хто ті люди? Як це може бути? Чому ви з Джекі були у старовинному вбранні, як у моїх снах? Чому ви говорили німецькою? Я, до речі, німецьку знаю, і доволі непогано, але я розумів усіх занадто добре! Та й узагалі... це все... я вже десь бачив! А дирижабль? Дирижабль, трясця!!! Ти помічав зранку щось над будинком, га? Отож! — Він перевів подих, сьорбнув пива і провадив: — А тут, виявляється, дядько говорив про це! І ця клята пляма в повітрі... Я порився в інтернеті, але нічого не знайшов. Ще трохи — й у мене голова лусне. Розумієш?!
Зрозумієш тут, еге ж. Федя невпевнено кивнув і замовив ще два кухлі.
— Та не парся. Головне, щоб тобі не захотілося інвестувати в інопланетян. Решту можна пережити.
— А ще знаєш, що я подумав? — Данило вихилив пів кухля одним ковтком.— А що як дядько Іван не відлітав до Африки? Що як він — там?
— Де?
— Ну, там! — Данило роздратовано закотив очі.— Де в небі дирижаблі, а ти — псих!
— Та я вже почуваюся психом і тут,— пробурчав Федя.— Якась дурня. Гадаєш, він пройшов через цей... як його... портал і залишився у твоїй вигаданій країні?
— Вона не вигадана! — відрубав Данило.— Між іншим, ти непогано приклав мене об підлогу — досі щелепа болить.
Федя нахилився ближче, роздивляючись його обличчя. Ну, так. Червоно-синя пляма, хоч і невелика, справді є. Можливо, Данило якось вдарився об одвірок і вирубався? Втім, наразі головне — щоб він зовсім не схибнувся.
Повернення до «палацу» було зовсім не таким солодким, як мріялося Феді на початку вечора. По-перше, вони повернулися самі, по-друге, все з тим самим кепським настроєм, а по-третє, на вході, схрестивши руки на грудях і роздратовано насупившись, на них чекала ця жахлива дівуля.
— Я згадала слово.
— З трьох літер? — глузливо гмикнув Федя і завалився в крісло.
— Ні, літер там вистачає. Ти з першого разу не запам’ятаєш,— Джекі вжалила його злим поглядом.— Транслокальність. Переміщення в просторі. Те, що описував Іван Дмитрович.
Данило всміхнувся, вмощуючись на дивані.
— Прикольно. Це дядько вигадав?
— Не знаю. Поки ви гуляли, телефонувала Маріанна. Завтра приїде Трегубов, колишній колега Івана Дмитровича, можеш запитати у нього,— дівчина вийшла з кімнати й повернулася з чорною пластиною в руках.— І ще — ось. Може, тобі буде цікаво.
Федя витягнув шию, щоб роздивитися дивний предмет, який вона віддала Данилові. Він був схожий на просту рамку для світлин, тільки картинка мала незвичний вигляд. Зображення було розпливчасте і жовтувате, ніби знімали в позаминулому столітті. За столом, у старомодному піджаку й циліндрі, пихато задерши підборіддя, сидів чоловік середнього віку. Зліва на поверхні фотопластинки було вигравіювано герб: лев з колбою у лапах. Унизу, натертий до блиску, сяяв кириличний напис: «ЛЕОБУРГ».
— Це шо таке? — Федя прибрав з чола набридливе пасмо.
— Це мій дядько,— прошепотів Данило, замислено роздивляючись зображення.— Цікаво, чи зараз роблять такі фотографії? Залізна пластина... Федю, ти бачив сучасні фотки на залізі?!
Федя насупився, але чимала кількість випитого пива не давала змоги зосередитись.