— ...і зацікавилися системою енергопостачання.
— Ага! І коли чувак зрозумів, що контейнери не так просто відчинити, винуватцями всіх сільських нещасть призначили нас. Тоді почалися оті мітинги й інша метушня.
— Суцільні збіги,— невесело всміхнувся Федя.— Але не думаю, що все замутив цей клоун з підвалу.
— Та він просто такий самий виконавець, як і ті, хто намагається нас звідси витурити. До речі, пам’ятаєш, як дядько Толік роздивлявся нашу стелю і стіни, коли ти приводив їх сюди? От що в них цікавого? Я швидше б звернула увагу на коминок з малюнками,— Джекі зробила паузу й очима вказала на стелю.— Може, він шукав угорі датчики протипожежної сигналізації? А потім у нас сталася пожежа.
— Не випадково, нас підпалили.
— Так, проте не сам будинок. Чому?
— Бо вбивати нас не входить у їхні плани, нас просто хочуть вичавити звідси. Але хто? Маріанна давно знала про кристали. А в мене складається враження, що ці люди якраз дізналися нещодавно. Хто б це міг бути?
Очі Джекі раптом розширилися, вона схопилася зі стільця.
— А як звали отого мужика, який до вас із Данилом приходив?
— Трегубов. Ігор Андрійович,— Федя похитав головою.— От дідько... Ми вчепилися за версію з Маріанною. А він же теж цікавився будинком!
— І йому можуть бути потрібні кристали, у нього ж якась лабораторія!
— Це ж було в нас під носом...— Федя роздратовано закотив очі.— Неприємності почалися від його приїзду! У нас у дворі щось бухнуло. І ми з Даньком, як двоє ідіотів, побігли дивитися, а він залишився сам-один у кімнаті Левченка.
— І цей... у нього ж бізнес свій! Я думаю, він може дозволити собі спонсорувати ці сільські заворушення.
Федя шумно видихнув. Де може бути візитка Трегубова? Не міг же Данило забрати її з собою? Слід пошукати ще раз. Не кажучи ані слова, він кинувся до кімнати Данила.
Ще раз: сумка, гаманець, кишені... Дідько, та звідки ж у Данила стільки лахів?
— Що ти шукаєш? — Джекі відсапалася й тепер здивовано спостерігала за тим, як він копирсається в речах свого друга.
— A-а, псячі ноги,— просичав він.— Невже Данько засунув цю кляту візитку в кишеню джинсів, у яких пішов у Леобург?
Джекі знизала плечима. Вони спустилися на перший поверх і знову засіли в їдальні. Старовинний годинник пробив дев’яту ранку.
— Ну, і як тепер знайти цю гниду? — витягуючи з пачки цигарку, пробурмотів Федя.— Я шукав у інтернеті — не знайшов. Так ми бодай могли подзвонити йому й від чужого імені запросити на зустріч. Як-небудь прорвалися б з боями, а там уже я...
Джекі примружила очі.
— Може, Маріанна Олександрівна знає його номер? Дай телефон, я наберу.
Федя видихнув дим у прочинене вікно, роздратовано розчавив недопалок і підійшов до неї. Джекі майже з побожною акуратністю взяла смартфон з його рук.
— Слухай,— раптом сказала вона.— Я, звісно, взагалі не спец... Але хіба нормально, що тут показує «Немає мережі»?
— Може, сімка відійшла. Або перебої... треба перезавантажити.
— Уже. Немає мережі.
— «Сервіс відсутній». Що за фігня? — Федя здивовано потрусив апарат.— Учора ж увечері все працювало!
Він підійшов до столу й підняв кришку ноутбука. Дочекавшись завантаження, спробував зайти у мережу.
«Немає з’єднання з інтернетом».
— Це як же...— закліпала Джекі, схилившись над його комп’ютером.
— Це означає,— Федя обернувся до неї,— що ігри закінчилися. Трегубов відрізав нас від зовнішнього світу.
В цей момент знадвору щось зашаруділо. Федя кинувся до вікна, але, відчинивши віконниці, встиг помітити лише спину невідомого, який хутко перелазив через паркан. Усередині недобре похололо.
— От дідько, він усе чув,— пробурмотів собі Федя під ніс.— Тепер можна вважати, що Трегубову все відомо.
— Кидай палити,— докірливо зітхнула Джекі.— Віконниці тут краще не відчиняти.
На тумбочці стояла акуратна світло-срібляста колба.
Данило миттю прокинувся. «Silberstorum». Він витріщив очі. Що це? Адже він точно не спить! Але хто зміг за лічені години знайти заборонену сполуку, якої не було навіть на чорному ринку?!
Що все це означає? Від подій останніх днів у Данила йшла обертом голова, найменше зараз хотілося міркувати про те, хто підсунув йому рятівну колбу. Навіть якщо хтось стежить за ним і вирішив використовувати Агнесину втечу в своїх цілях, вибору нема. Відкладати не можна, діяти доведеться за складеним планом, але тепер, з появою зільбершторуму, бодай є надія на успішний фінал.
Данило накинув піджак, знайшов у шафі Едвардову сорочку й зав’язав у вузол скляну колбу. Що ж, тепер — до араба.
Дослідник, схоже, не заплющував очей — він похмуро кивнув, забрав препарат і навіть не спитав, звідки Данило його взяв. Потім наказав повернутися за три години й зачинив двері. Тепер лишалося тільки чекати.
Данило прийшов додому. В нього було зовсім небагато часу на підготовку. Зараз усі його думки поглинав план порятунку. Але що буде потім? В’язниця розташована за міськими мурами, тож, найпевніше, повернутися в охоронюване місто до порталу буде неможливо. Їх переслідуватимуть, але, щоб вижити, доведеться якось вибиратися з Нейтральної зони. Добре було б узяти з собою якісь припаси. Але з собою їх тягнути неможливо, а заготувати десь за містом у сховку вже немає часу. Єдине, на що він міг розраховувати,— це на гаманець із золотими лео й кілька перснів з коштовним камінням з Едвардової скриньки. Має вистачити на якийсь час...
— Прорвемося,— зітхнув Данило.
Щоб трохи абстрагуватися, він дістав з-під матраца щоденник дядька й почав читати. Економіка Леобурга, транслокали, способи відкриття порталу... «Зовсім нещодавно якийсь пан з кола клієнтів Елвіра Дем’янича натякнув мені, що місто не гребує розробкою зброї різного ґатунку. Щоправда, ці відомості ретельно приховуються, і докладніше про це мені дізнатися не вдалося». Данило похитав головою. Дивно. Раніше він не помічав цієї фрази... Втім, зараз однаково неможливо зосередитися. Він підвівся, ще раз перевірив своє спорядження, покрутив у руках револьвер, згадуючи інструкції Тео. Може статися, що сьогоднішня ніч стане останньою в його житті. І на підході до в’язниці його чекатимуть Юміт Оздемір і компанія, і він навіть не дістанеться до Агнеси. Данило заплющив очі. Ні, він за всяку ціну мусить упоратися. Заради Агнеси, заради Феді й Джекі, які чекають його вдома, заради себе самого — він повинен зробити за своє життя бодай щось вартісне. Тому він не має права на помилку.
Поміркувавши хвилину, Данило згорнув дядьків щоденник, витягнув бляшану рамку з його зображенням, свій смартфон, паспорт Едварда й розпихав по кишенях. Потім дістав з-під ліжка скриньку з архівом Яблонських, видобув звідти документи й переклав їх у невеликий сховок у стіні шафи, до Едвардових листів. Він забере все це пізніше, коли вони з Агнесою повернуться до порталу. Хоча... може статися, він не повернеться в цей будинок ніколи, і вихід у рідний світ виявиться для нього недосяжним.
Данило знову вирушив до Аль-Разі. Під обід над Леобургом зібралися хмари — їх пригнав потужний північний вітер. Почав накрапати бридкий дрібний дощик, блискуча бруківка потемніла. Він просидів у навіженого хіміка до восьмої, забрав пузату пляшечку з концентратом Яблонського, повернувся додому й став чекати ночі.
...Допоможи, Господи, прийняти всі випробування, які посилаєш мені, покірно. Амінь.
Сьогодні її остання ніч. Їй бракувало сил навіть міркувати — в голові від голоду не залишилося жодної думки. Було так тихо, що, здавалося, вона давно вже в могилі. Не відчувалося навіть страху — все сплуталося й знецінилося. У свідомості лише зрідка миготіли майже стерті спогади: усміхнені обличчя батьків, родинні свята, леобурзькі майдани та яскраві ліхтарики на дахах під Різдво. Чому Різдво, адже зараз серпень?..