— Це «акули»! — скрикнула вона й указала в бік міста.
— Більше схожі на тунців,— усміхнувся Едвард.
— Даремно жартуєш... ми не втечемо! Це спеціальний загін, у них найкраща техніка!
— Дурниці, в нас непогана фора,— її «кузен» похитав головою і став оглядати прилади на панелі управління.— Вони летять не швидше, ніж ми.
— Удвічі швидше! — схлипнула Агнеса.— Батько розповідав, що в них газові мотори, а не парові, як у нас!
— Елітні такі, чи що? А, це вони ходять у скафандрах з акулячими мордами?
— Не кепкуй!
— І не думав. Бачив їхню спецоперацію в Академічному,— він припав до вікна.— Гм-м... вони й справді наближаються...
Цієї миті повітряний корабель здригнувся й зненацька нахилився вперед. Агнеса вдарилася спиною об дошку приладів. Почулося сичання й легкий сплеск.
— Що це?!
— От дідько! Вони вистрелили! — Едвард припав до ілюмінатора.— В нас величезна діра в балоні!
Її рятівник витер рукавом чоло, його погляд забігав по панелі керування. По корпусу продовжували стріляти. Кулі з тріскотом ударялися об дерев’яні стіни гондоли, ляскали по балону, десь угорі було чути гучний свист.
— Дивися, тут компас. Судячи з нього, ми летимо на південь. Що там на південь від Леобурга?
— Нейтральна зона... Ліс... суцільний ліс...— Агнеса похитала головою.— І десь там... є озеро Телубін.
Куля прошила обшивку просто над їхніми головами.
— Те, що треба! — підхопився прибулець.— Озеро нас влаштовує!
Він протер запітніле скло над панеллю і раптом радісно вигукнув:
— Здається, я його бачу! — він схопив Агнесу за руку.— Дивись! Он, щось блискуче між пагорбами! Ми вже близько!
Ще одна куля ляснула по панелі приладів. Агнесине серце так калатало, що, здавалося, от-от вирветься з грудей. Вони з Данилом (чи як там звати цього прибульця?) втупилися в панель керування.
— Це не складніше за авто на механіці,— він перевів важіль біля основи штурвала в інше положення й поклав її руки на штурвал.— Стеж за альтиметром і крути штурвал. Отак. Трохи праворуч — повертаємо, потім по прямій. Ми дуже швидко знижуємося, але твоя задача — вести дирижабль до озера.
Він дістав з-за пояса револьвер.
— А я поки що попсую нерви вашим «акулам». Вони вже достатньо близько.
— Що ти вигадав?!
Її рятівник мовчки влаштувався біля ілюмінатора. Агнеса більше не могла відволікатися. Озеро сяяло сріблом у світлі місяця, що прорвалося крізь хмари, і стрімко наближалося, збільшуючись у розмірах. Невдовзі з суцільної чорної маси внизу виокремилися дерева: сосни, ялини, дуби, а ще берези, що яскраво біліли в темряві. Агнеса натиснула на штурвал, але він не піддався. Ще раз, і ще. Його заклинило? Від переляку дівчина затремтіла й навмання схопилася за один з важелів. Він піддався за один дотик. Нагорі знову засвистіло, дирижабль різко нахилився. Данило не втримався й стукнувся об борт. Револьвер вислизнув з його руки, покотився й випав у відчинений люк.
— Блін, Агнесо! — вигукнув її рятівник.— Треба ж попереджати!
Матір Божа... Тепер вони беззбройні! І все через неї!
Агнеса обернулася до оглядової щілини над дошкою приладів, але побачила лише нескінченну темряву.
Дирижабль раптом затрусився, під гондолою почувся хрускіт.
— Дерева! — крикнув Данило.— Ми майже на землі!
Він кинувся до Агнеси й схопив її за руку. Смикнув за важіль, мотори важко заревли, пара сповнила кабіну вщерть. Данило підтягнув Агнесу до люка.
— Набери повітря.
— Едварде... тобто... Даниле, я маю попередити...
— Озеро просто під нами! Стрибаємо в люк за моїм сигналом!
— ...що я не вмію...
— Один... два...
— ...плавати!
— Три!
У вухах засвистів вітер. Кілька секунд Агнеса не відчувала ані рук, ані ніг, тільки в’язку слабкість. Від удару об поверхню озера тіло пройняв різкий біль, дихання збилося. Холод, бризки, вода — крижана вода скрізь, у вухах, у роті, у носі... Агнеса не могла дихати, не могла розплющити очі, не могла крикнути. Жах стиснув горло. Рука Едварда відпустила її руку. Ця ніч усе-таки стала останньою в її житті.
Щось боляче ляснуло по щоці.
— Агнесо!
Вона схлипнула. Вода досі хрипіла й булькала у неї в горлі, вона не могла вдихнути.
— Агнесо, ну будь ласка! Розплющ очі!
Її перевернули набік і стукнули по спині. Вода ринула з рота, й Агнеса почала надсадно кашляти. Її обійняли, та так міцно, що нарешті можна було повірити: вона досі жива.
— Де ми?..
В голові проясніло. Пахло хвоєю та вільгістю.
— На березі,— Данило підняв її на ноги.— Ходімо, швидше!
Вгорі почувся свист і гуркіт моторів. На тлі нічного неба ковзнули три тіні. Втікачі припали до мокрої глини й завмерли.
— «Акули»? — стривожено запитала Агнеса.— Вони ще тут?
— Так-так,— закивав Данило.— Біжімо!
Вони заглибилися в гущавину. Дерева кружляли в чорній круговерті, звуки лісу наповнювали навколишній простір, переслідували їх, мчали слідом... Вітер знову свистів у вухах, а дух перехоплювало від страху. Едвард стискав її руку й тягнув за собою вперед, але за якийсь час Агнеса відчула, що ноги нестерпно тремтять від напруги, а кожен крок дається з неймовірним зусиллям.
— Зажди... Більше... не можу...
Біль у всьому тілі став жахливим, нездоланним. Судоми зводили кожен м’яз, суглоби нестерпно пекли. Агнеса впала навколішки, опустила голову на зігнуті руки й заплакала. Данило сів поруч і торкнувся її плеча.
— Агнесо... сонечко... я розумію, що тобі зле й моторошно... і ти втомилася. Давай ще трохи! Поліція зараз піде у ліс. Не можна зупинятися.
Дерева шуміли й крутилися навколо, у вухах дзеленчало. Вона зробила кілька кроків і знову впала, але раптом, ніби за помахом чарівної палички, злетіла в повітря й попливла вглиб лісу.
— Ти така легка,— всміхнувся її «кузен» і пригорнув її до себе.— Худенька й легка, мов пір’їнка... Коли все закінчиться, будемо тебе відгодовувати. Чого б тобі хотілося?
Вона обійняла його за шию і вперлася у плече.
— Яблучного пирога... Криста... пече... чудовий пиріг...
Це все до болю нагадувало її сон у в’язниці: вона так само роздивлялася його обличчя знизу, намагаючись запам’ятати кожну рисочку, ніби це було останнє, що вона бачить за життя.
— Гаразд, буде тобі пиріг,— кивнув він.— От тільки треба вижити.
Агнеса загубила лік часу. Навколо було темно й тхнуло сирою землею. Вони рухалися годину, чи дві, чи більше. Данило засапався — він утомився, до того ж, дорога вела вгору. Раптом хлопець зупинився. Агнеса насилу розліпила очі. Ліс навколо порідшав. Вони опинилися на краю яру.
— Цікаво, що то були за рейки?
— Які рейки?
— Кілька хвилин тому бачив дуже стару вузькоколійку. Звідки вона в лісі...
— Тут не завжди була Нейтральна зона. Можливо, старий завод,— Агнеса поворушилася.— Пусти мене.
Хлопець опустив її ноги на землю.
— Ти знаєш, де ми? Поруч є люди?
В голові паморочилося. Агнеса не впізнавала місцевості, вона не могла навіть зрозуміти, де саме залишився Леобург.
— Ні... В Нейтральній зоні нема поселень. Єдиний шлях — іти до українського кордону.
— Далеко?
— Так, далеко,— схлипнула вона.— Я не дійду.
Данило важко зітхнув, схилився й почав розтирати праве коліно. В цю мить він утратив рівновагу й шкереберть полетів у яр.
— Ні!!!
Внизу затріщало гілляччя й почулася лайка. Принаймні він живий!
— Даниле,— обережно покликала вона.— Як ти?
— Як людина, що звалилася в чагарник,— пробурмотів він.— Уся дупа в колючках. Не рухайся, я зараз вилізу.