Кілька хвилин унизу щось тріщало, сипалася земля, знову чулася українська лайка.
Він... він не Едвард. Він не леобуржець. Що він тут робить...
Думки Агнеси плуталися, вона втомлено опустилася на холодну землю й обхопила себе руками.
— А це що таке? — раптом почулося з яру.— Ого!
На кілька секунд запала мовчанка, аж раптом Данило виліз на стежку. Його обличчя було подряпане, але вигляд він мав надзвичайно захоплений.
— Ти маєш це побачити,— хлопець подав їй руку.
Вони почали спускатися, обережно, крок по кроку. Нарешті зупинилися на невеликому виступі. На схилі яру виднівся зарослий рослинністю вхід.
— Печера?
— Не зовсім.
Данило стиснув її долоню і почав просуватися вперед. За кілька метрів вони зупинилися. Агнеса випростала руку й намацала попереду холодне залізо. Двері. Люк.
— Що це?
— Ну, якщо це не будиночок Більбо Бегінса...— всміхнувся Данило.— Гадаю, це якийсь тунель. Може, якась покинута військова база. Хтозна.
Він відсунув її від люка й почав його обмацувати. В темряві почулося легеньке рипіння.
— Сподіваюся, нас не розірве на шматки. Відійди.
Данило коротко видихнув і потягнув вентиль на себе. Метал скреготнув, але люк повільно відчинився. Всередині тхнуло вогкістю і цвіллю. Агнеса злякано пригорнулася до Данила, він стиснув її долоню.
Вони зачинили по собі люк, і її кузен-самозванець закрутив вентиль. Навколо була цілковита темрява, Агнесі здавалося, ніби вона втратила зір. Ані звуку, окрім їхнього дихання. Данило відпустив її. Кілька хвилин він копирсався в мотлоху, що лежав під стіною. Раптом у повітрі запахло сіркою, і в мороці спалахнув вогонь. Агнеса затулила очі долонею.
— Тут є оливна лампа...— пробурмотів Данило.— Надовго не вистачить. Оливи майже нема.
Слабке світло осявало досить просторий тунель, що вів углиб схилу над урвищем. Під ногами теж були заіржавілі рейки, ніби тут колись їздили вагонетки. Біля стіни валялися ящики й купа мотлоху. Вони перезирнулися й рушили вперед. За кілька метрів тунель перекрив новий люк. Данило передав Агнесі лампу й спробував повернути вентиль. Він не піддався.
— От лайно,— зітхнув він.— Ну, нічого. Зупинимося тут — схоже, це давно закинута шахта. Треба перепочити. За годину підемо далі.
Він повісив лампу на стіну. Потім перевернув ящик, накидав мішків і допоміг дівчині вмоститися на імпровізованому матраці. «Ліжко» виявилося жорстким, груба тканина дряпала шкіру. Агнеса відчула, як Данило розв’язує шнурочки її корсета. Вона одразу ж здригнулася, сіла й притиснула руки до грудей.
— Треба зняти... Корсет досі мокрий.
— Ні! — вона відчайдушно захитала головою.— Я не можу.
Данило втомлено закотив очі.
— Та я ж не заради цікавості. Замоталася б у мішок. О, а тут ще й кров!
Агнеса скосила очі на плече. Звичайна подряпина, вона вже й забула про це.
— Пусте, не турбуйся, Ед... тобто...
Її рятівник похмуро кивнув.
— Гаразд.
І зняв із себе вогкий одяг і акуратно розстелив на перевернутому ящику. Агнесині очі мимоволі розширилися. Ніхто зі знайомих їй чоловіків зроду не посмів би роздягнутися в її присутності, навіть Тео, який зазвичай нехтував правилами пристойності. Але не це раптом збентежило її. Його тіло. Так близько. Таке... досконале. Його ніби виліпив давньогрецький майстер — витесав і відполірував кожен м’яз, кожну лінію... Агнеса судомно втягнула повітря. Прибулець прискіпливо оглянув її і похитав головою.
— Лягай. Тобі треба відпочити. В нас обмаль часу.
Агнеса кивнула й згорнулася клубочком у мішках. Данило сів поруч, діставши з кишені якісь папірці.
— Дідько, треба було загорнути Едвардів паспорт у щось водонепроникне,— пробурмотів він і витягнув гаманець з монетами.— Добре, хоч гроші взяв золотом.
Жовте світло мінливо ковзало по його профілю. Цей хлопець був і знайомий, і геть незнаний для неї. Агнеса зачудовано міркувала, як вона взагалі могла вважати його Едвардом Яблонським.
— А який він, твій... твій світ?
Її «кузен» усміхнувся.
— Схожий на цей. Багато автомобілів, різної техніки, замість дирижаблів — літаки. Є всесвітня інформаційна мережа — інтернет називається. Можна розмовляти з Нью-Йорком, листуватися з Мельбурном, слати фотографії в Барселону — і все це одночасно.
— Щось на зразок телеграфу?
Данило кивнув.
— Так, але значно швидше. А ще є телефони — їх можна носити з собою, щоб завжди можна було поговорити з будь-якою людиною. Будинки високі, багато бетону, скла.
— А Леобург там є?
— Ні. Міста вчених нема. Але він схожий на міста старої Європи. До речі, знаєш, що дівчата в нас носять такі коротенькі шорти, що ці твої мереживні штанці — узагалі еталон скромності...
Агнеса затулила повіки долонею. Її били дрижаки. Відчувши її тремтіння, рятівник ліг поруч і міцно обійняв її. Агнеса здригнулася, але не відсунулася.
— Так тепло?
— Так,— вона відчула, як її накриває тепла хвиля — така затишна, ніби вона раптом опинилася вдома, у власному м’якому ліжку.— Ніколи не бувало тепліше.
Шум у голові посилився, повіки стали надзвичайно важкими. Темрява, одна суцільна темрява, але вже не колюча й не моторошна. Данило щось ще розповідав, але його голос долітав до неї, наче крізь воду. Але ось і він зник. Темрява жадібно поглинула її тіло, її свідомість і всі її думки...
— ...Агнесо!
Її трусили за плече. Вона прокинулася, серце шалено калатало десь у горлі. Лампа згасла, але в тунелі чомусь не було темно.
— Хтось відчинив люк. Ззовні.
Її замутило від страху. Знадвору вливалася тоненька смужка світла. Данило повільно підвівся й рушив до виходу. Пригнувся, обережно визирнув з-за люка й дослухався.
— Без фокусів,— загрозливо вимовив німецькою жіночий голос.— Ви в оточенні. Вас двоє, ви без зброї. Виходь сам і виводь свою подружку.
Агнеса здригнулася та втиснулася в стіну. Люк відчинився ширше. Данило повернувся до неї і простягнув руку, дівчина слабко стиснула його долоню.
— Ходімо.
Надворі жеврів світанок. Вони вийшли з тунелю, який ще кілька хвилин тому здавався затишним і надійним.
Навколо було п’ятеро: один присів над входом до печери, двоє — вище на стежці, ще один стояв на краю урвища. Всі стискали в руках пневмогвинтівки. Обличчя було годі розгледіти — їх приховували натягнуті по самі очі шарфи й хустки. Ближче за всіх стояла дівчина з довгим темним волоссям, заплетеним у косу, її револьвер був спрямований на Данила. Раптом вона стягнула хустку з обличчя.
На її правій щоці виднілася потворна червона мітка у вигляді літери «V».
Та це ж... В Агнеси перехопило подих.
Вигнанка! Вигнанцям справді випалюють тавро!
Агнеса злякано притулилася до Данила й тихо видихнула:
— Хто ви? Чого вам треба? Грошей у нас нема.
Вигнанка презирливо пирхнула.
— Дівчинко, ти, напевно, не зрозуміла, куди потрапила,— крижаним тоном відповіла вона.— Гроші нам не потрібні. Ви — чужинці. І ви залізли на нашу територію. А таких ми зазвичай вбиваємо.
Розділ 15
Дівчина, яка бачила плями
Данило невідривно дивився на незнайомку. Тавро на щоці... Вигнанці! Отже, вони — в руках зграї леобурзьких злочинців. Пречудово.
Данило роззирнувся — схоже, їм перекрили всі можливі шляхи до відступу, хіба що стрибати у яр. Тікати навмання безглуздо. Навіть просто вскочити назад до тунелю і зачинити люк наразі не вийде — позаду них зістрибнув на виступ той здоровило, який кілька хвилин тому сидів над печерою. Данило нервово озирнувся. Обличчя вигнанки залишалося серйозним ще кілька секунд, а потім вона розреготалася, багатозначно бавлячись револьвером. Її товариш, який перекривав відступ до тунелю, теж мало не оглушив Данила реготом.
— Ти бачив їхні пики, Маку? — пирхнула дівчина.— Вони мало не попалали!