Агнеса вражено зітхнула. І без того бліда, вона зблідла ще дужче й важко хапала повітря. Данило обійняв її за плечі. Дівчина зніяковіло відсахнулася.
— Август вимагав покликати до нього Оздеміра, погрожував саботувати проект. Юміт з’явився наступного дня й мав дуже невдоволений вигляд. Він пояснив, що газ використовуватимуть лише у крайньому разі, і він потрібен винятково для самооборони Леобурга, що не має власної армії. Юміт казав, що місто оточують непередбачувані держави, і взаємини між Російською Імперією та Австро-Боснією з часів Першої середземноморської війни залишаються вкрай напруженими. Август наполягав, шо така зброя мирному місту, захищеному міжнародними угодами, не потрібна. Але Оздемір уперся, і нам довелося розпочати роботу, бо правила були єдині для всіх. А потім Август дещо дізнався...— вигнанець обернувся до Агнеси й подивився їй в очі.— Так, ми з твоїм батьком, Агнесо, мали створити зброю. Але не для Леобурга. А для Російської Імперії.
— Але це... це... божевілля! — за мить видихнула вона.— Якби вам вдався цей проект, Росія одразу ж могла б оголосити війну австрійцям і використати цей газ на полі бою! Тоді постраждали б не тільки обидві сторони, але й Українське Королівство, і Нейтральна зона, і... і сам Леобург! Вони зійшлися б саме тут!
Мотта знизав плечима.
— Оздеміра це не хвилювало. За проект обіцяли нечувану суму — сто мільйонів лео.
Агнеса хотіла щось додати, але затнулася й вражено округлила очі.
Данило насупився. Повірити в цю історію було легко, старий індіанець виявився напрочуд переконливим оповідачем. До того ж, Данило знаходив запис у дядьковому щоденнику — в Леобурзі справді створювали зброю. Але гарно брехати можна й навчитися: по смерті Яблонського у Мотти було вдосталь часу, щоб зліпити будь-яку, навіть найфантастичнішу історію. Крім того, дивувало інше. Вигнанці чогось чекали: Лейла вже кілька разів поривалася вставити в розмову свої «п’ять копійок», а Давид мовчки кидав гострі, пильні погляди то на Данила, то на Агнесу, ніби готувався атакувати їх у будь-який момент.
Мовчати більше не було сенсу. Вигнанці дійсно мали плани щодо Агнеси, і Данило в цю схему, вочевидь, не вписувався. Саме час поставити уточнювальні питання.
— Ви попереджали Августа, що проект може бути небезпечний? Тоді, на початку? — запитав Данило. Вигнанці дивилися на нього так напружено, ніби чекали, що він вихопить з-за пазухи револьвер.— Як ви потрапили до лабораторії, Марсело?
— Мене привів Август,— спокійно відповів Мотта.— Ми товаришували й знали один одного багато років. Я відповідав за зв’язки з леобурзькими винахідниками, коли працював у себе на батьківщині, в Перу. Август покликав мене до Європи, допоміг влаштуватися в місті й надав роботу в своїй лабораторії. Напевно, тому я й дозволив йому переконати себе, що обов’язкові міські проекти не можуть мати на меті нічого поганого...
— Але ви про це гірко пошкодували! — Данило з презирством викривив губи.— Ваш друг по смерті став міською легендою, він віддав життя за науку, а вас ганебно виперли геть, та ще й покалічили! Як же не зненавидіти Яблонського й всю його родину після цього?
Мотта здивовано роззявив рота, Лейла дивно сіпнулася, але Давид одразу ж схопив її за лікоть. Агнеса обернулася до Данила й кинула на нього докірливий погляд.
— Ваші звинувачення щонайменше безглузді,— оговтавшись, мовив перуанець.— Родина Августа завжди була мені як рідна. Я виріс без батьків, а коли приїхав сюди, настільки захопився наукою, що так і не одружився. Ви й гадки не маєте, що для мене означає дім і родина Яблонських.
— Ну, знаєте, як це буває,— глузливо посміхнувся Данило.— У вашого друга все виходить: і родина гарна, і будинок найкращий у місті, і повага. А у вас нічого.
— Даниле!
— Помовч, Агнесо! — не витримав він.— Ми б не сиділи зараз тут, якби не ці люди! Вони можуть розповісти тобі що завгодно. Ти наївна й повіриш їм, але у мене є достатньо підстав, щоб не вірити жодному їхньому слову!
— Хлопче, ти перебрав міру,— гримнула Лейла російською.— Може, нагадати тобі, де ти перебуваєш?!
— О, не треба! — Данило обернувся до неї.— Я все розумію! Спочатку пан Мотта вирішив помститися та знищити родину Яблонських, і ви допомагали йому в цьому. Майже все вдалося, але потім невчасно з’явився я, і ви підслухали нашу з Юліаною розмову й зрозуміли, що я про все дізнався! Хто був тоді в коридорі? За ким я гнався? За тобою, Лейло, чи за Давидом? Але однаково нічого не вийшло — я навіть малюночка вашого не злякався й вирішив витягнути Агнесу з в’язниці! І тоді ви подумали: а чом би й ні, нехай цей ідіот спробує, ось йому зільбершторум! Можливо, він витягне дівчинку, а ми знайдемо, як її використати, так? — Данило важко перевів подих і провадив, дивлячись у геть чорні від гніву очі Лейли.— Думаєш, чому я про це зараз так відверто кажу? Бо ви в будь-якому разі мене вб’єте. Я не маю для вас цінності, а от Агнесу можна використати, вона — дочка засновника міста.
В їдальні, та й в усьому «селищі» вигнанців запанувала така тиша, що було чутно стукіт крапель у душовій у кінці коридору.
— Давиде,— ледь ворухнувши побілілими губами, засичала Лейла.— Ти прострелиш йому макітру, чи можна мені?
— Заспокойся,— владно відповів вигнанець.— Усе це дуже цікаво. Але, по-перше, ми не підкидали тобі зільбершторум. І я навіть не уявляю, що воно таке. По-друге, я й гадки не мав, яку павутину виплів той, з чиєї ласки Агнеса опинилася у в’язниці. Адже дійсно, на перший погляд, виходить, що в усьому винні ми.
— Ой, та годі вже, Давиде! — кинув Данило.— Знову порожні балачки. Я оперую фактами, є ціла купа свідків, а у вас — лише слова. Навіть ця хитромудра історія про зброю для росіян нічим не підкріплена. А отже, ви просто добре вмієте вигадувати казки.
У цю мить Мотта потягнувся до своєї торби, дістав з неї пачку паперів і жбурнув перед Данилом. Кілька хвилин вони з Агнесою вчитувались у канцеляризми договору, укладеного на гербовому папері й підкріпленого підписом трьох «отців» і печаткою міста. А потім водночас підвели голови та вражено перезирнулися. Данилові стало важко дихати, а серце впало.
— Звідки це у вас? — спитав він у Мотти.— Адже лабораторія вибухнула.
— Август приніс мені їх у день своєї загибелі,— все з тим самим незворушним спокоєм відповів перуанець.— Ми скликали всю групу й показали їм те, що знайшли. Виявилося, більшість учених зовсім не була здивовані тим, що замовлення виконувалося для Російської Імперії — адже замовником більшості винаходів Леобурга віднедавна була саме вона. Про це нам розповіли люди, які брали участь у попередніх проектах. У цей момент стало зрозуміло, що відбувається. У відповідь на визнання Леобурга й щедре забезпечення Оздемір пообіцяв цареві перетворити наше місто в дослідницький плацдарм для Росії.
Агнеса зітхнула та вражено похитала головою, але Данило так і не почув відповіді на своє питання, тому й далі уважно вдивлявся в обличчя Мотти.
— Вочевидь, газ цареві знадобився через чутки, що Австро-Боснія розробляє якусь неймовірно жахливу зброю,— знизав плечима вчений.— Та й потім: тридцять років поразок, утрата частини України й Бессарабії — все це було для росіян украй принизливо, особливо коли вони спостерігали, як Австро-Боснія стає європейським гегемоном.— Мотта поглянув на Агнесу.— Того ранку, коли ми вирішили всією групою відмовитися від участі в проекті, Август збирався піти до Ради, щоб з’ясувати все на місці. Мене послали до брамника, щоб я знову викликав Оздеміра. Коли я вийшов з лабораторії і попрямував туди, за спиною пролунав вибух. Вони про все знали: імовірно, в лабораторії були канали для прослуховування. Я побіг на допомогу товаришам, але було запізно: майже всі були мертві, крім одного юнака, який накрив своїм тілом документи. Він передав їх мені й помер у мене на руках. Я почув у коридорі тупіт охорони, вистрибнув у вікно й побіг до брами. Так я встиг утекти й заховати документи, поки мене не схопили. Саме в той час із міста вперше урочисто вигнали людину — художницю Оксану Верестович, яку звинуватили у зв’язках з підпільною групою «Сокіл-Свобода» і злочині проти законної влади за її картину з соколом над панорамою Леобурга. Я став другим вигнанцем. Третім, до речі, був Давид — він захищав Оксану в суді. Потім виганяти почали таємно, тому в місті навіть не знають про масштаби скоєного Радою,— Мотта зітхнув.— Давид і Лейла знайшли мене на руднику неподалік Іркутська. Ми вижили й повернулися. Але я досі не розумію, чому мене не вбили у в’язниці, адже мені було відомо дуже багато. І не знаю, що краще: чи таке існування, як зараз, чи та доля, що спіткала моїх друзів і колег. У мене немає приводу ненавидіти Августа або мститися його родині, бо єдиний сенс життя, який у мене лишився після всього, що сталося,— це розповісти Агнесі правду й передати їй ці документи.