Данило слухав її так уважно, наче йому розповідали найбільший секрет цього всесвіту. Він сидів поруч з такою самою людиною, такою ж істотою, що пройшла увесь його шлях і навіть більше — втрапила в халепу в цій реальності, побувала тут в інших країнах, вижила й повернулася до міста, що спотворило її обличчя.
— Ну... гаразд. А я недарма питаю,— примружився Данило.— Можливо, якщо ти розкажеш, як потрапила сюди вперше, стане зрозуміліше, як працює портал.
— Та як-як! — пирхнула вона.— Моя мама з Плімуту, батько — з Москви. Жила на дві країни... Якось до мене в Москву приїхали мої англійські друзі, показала їм місто, ми накурилися, і щось їм стукнуло поїхати на авто до Румунії. Браян верз дурню про румунські ліси, які любить принц Чарльз. Вирішили їхати через Україну — найкоротше.
— І не страшно було з Росії сюди їхати? Не боялася, що бандерівці з’їдять тебе, як снігура?
Лейла стукнула його в плече.
— Я не смачна. У мене британський паспорт,— вона закотила очі.— Біля Романівки наша тачка зламалася. Пішли шукати, як полагодити. Потім я побачила гарний будинок на околиці, вирішили зайти. Там був справжній смітник, ніхто не мешкав. Ну, власне, ми з Браяном просто шукали місце, щоб... ну...— вона посміхнулася.— Зайшли в одну з кімнат на другому поверсі... Ха, уявляю його пику, коли я розчинилася в повітрі на його очах!
Лейла замовкла, роздивляючись власне віддзеркалення. Цікаво, що з цього було правдою? Данило раптом подумав, що Лейла, либонь, найдивовижніша людина цієї реальності, дарма що вона прийшла сюди з його рідного світу. Вона пасувала до цього багатомовного міста в похмурому очікуванні війни, до цих темних коридорів і газових ламп більше, ніж до скляних хмарочосів і літаків, які вона покинула, перейшовши сюди.
— Я не зрозуміла, що сталося, будинок наче перебудувався. Спустилася на перший поверх. Мене перестріли слуги. Всі в старовинному одязі, розмовляють німецькою. Я не дуже добре знала німецьку, але я розуміла...
— ...кожне слово. Без перешкод. Наче рідну мову.
— Саме так! — вигукнула вона.— Наче уві сні. Або у фільмі. Мені хотілося роздивлятися деталі, торкатися меблів, людей, приладів на кухні. Тут було... як це описати... по-справжньому цікаво. Я в нашому світі бачила таке, що мене важко здивувати, але тут... я не хотіла повертатися. Я втекла від тих слуг і до ночі гуляла містом, а потім в одному з пабів на лівому березі познайомилася... Де з ким познайомилася.
Дівчина замовкла, її очі потьмяніли.
— Зрештою я повернулася до маєтку, але той старий, як його... Свенсон? Він викликав поліцію. Я побігла нагору й зачинилася в кімнаті. Коли приїхала поліція й почали вибивати двері...
— ...ти побачила пляму в повітрі.
— Звідки ти знаєш? — недовірливо перепитала Лейла.
— Бо я опинився в Леобурзі точно так, як ти описала. А коли ми побилися з Тео, і я зачинився в кімнаті,— Данило всміхнувся,— тільки тоді знову з’явився портал.
— З яким Тео?
— Тео Яблонським. Коли ти потрапила сюди, ми з ним, тобто, вони з Едвардом, мабуть, ще були у Вайомінгу,— Данило помітив її здивований погляд.— Це Агнесин кузен, якщо коротко.
Вигнанка кивнула.
— І що, твої друзі не шукали тебе? — продовжував розпитувати Данило.
— Шукали, звісно. Спочатку Браяну ніхто не вірив. Та коли стемніло, а мене так і не було, вони злякалися. Здійняли галас, пішли до поліції. Зникла іноземна туристка, скандал! Мене довго шукали, та зрештою хлопці поїхали в свою Румунію. А коли я знову опинилася в нашій реальності,— Лейла підібгала куточки уст,— я мовчала. Взагалі нічого нікому не сказала. Мене аж трусило від усього цього. Я поїхала додому, а за тиждень повернулася до Леобурга.
— Навіщо?
— Бо тут залишилася дорога мені людина.
Судячи з її інтонації, вигнанка не збиралася продовжувати. Певно, мова йшла про того, з ким вона познайомилася в перший день у цій реальності.
— Зрозуміло,— видихнув Данило.— Бачу певну закономірність між нашими випадками. Здається, перехід дозволяється, якщо є серйозна небезпека.
— Так, а ще портал відкривався, коли я завершувала якусь справу або в цьому, або в нашому світі. Бувало кілька разів.
— О, до речі,— надихнувся Данило.— Коли в нашій реальності знайшли архів Яблонських, портал відкрився, і я потрапив додому!
— От бачиш. Ми відкриємо його. Що-що, а небезпеку я тобі гарантую. Не кажучи вже про завершення справи.
Данило кілька секунд вивчав поглядом її гарне, з трохи жорсткуватими рисами обличчя. Помаранчеві відблиски вогника газової лампи танцювали в її темних очах.
— Я оце думаю,— почав Данило.— На твоєму місці я б щоночі прокрадався до Яблонських і чекав, коли відкриється портал, але ти не поспішаєш додому. Чому ти залишаєшся? «Порятунок Леобурга» — це ж не твоя мета.
— Маю одну незакінчену справу,— ухильно відповіла Лейла.
— Оздемір?
Вигнанка повільно обернулася до нього.
— Тобто?
— Що ти написала Оздемірові тоді, в Ратуші?
— Коли?
— Я приходив по архів. Ми вийшли з кабінету, і на шибці був напис... губною помадою?
— А, це...— всміхнулася Лейла.— Та дурниці. Дрібні жіночі капості.
— Але він злякався.
— Це добре,— задоволено кивнула дівчина.— Шкода, що не настільки, як мав би.
— Ти хочеш помститися йому за своє вигнання?
— Можна й так сказати.
Лейла мимоволі втягнула голову в плечі й стиснула кулаки. Данило опустив погляд на її руки й виявив, що шкіряних браслетів нема, а зап’ястки пошматовані старими шрамами. Їх було багато, різної форми — поздовжні й поперечні, широкі й ледь помітні, але два найбільших оперізували її руки біля самої долоні. Лейла здригнулася, простеживши за його поглядом, і швидко обсмикнула рукави.
— Що це?
— Тебе не обходить.
— Я бачив такі рубці в Оздеміра, але їх було лише два — навколо зап’ястків.
— Ну, треба ж таке, дуже цікаво,— дівчина роздратовано видихнула.
— Звідки ти знаєш турецьку? — продовжив допит Данило.— Чи тобі хтось...
— Мій батько — професор-сходознавець з МДУ, я багато чого знаю,— рішуче урвала його Лейла й змінила тему.— До речі, а що ти там роздивлявся в коридорі?
Бісова дівка! Коли вона встигла помітити?
— Так, нічого особливого.
— Показуй. Швиденько. Ну?
Лейла жадала змінити тему й навіть вигадала як, але Данила просто розпирало від цікавості. Її історія очевидним чином відрізнялася від історій інших вигнанців і — він був ладен побитися об заклад — була якось пов’язана саме з турецьким «отцем-фундатором». Але як?
Цікаво, як би вчинив Едвард на його місці?
— Міняймося. Я тобі покажу те, що роздивлявся, а ти мені розкажеш, за що тебе вигнали й як це пов’язано з Оздеміром.
Лейла витріщила очі.
— Ти нахаба!
— Не нахабніший за тебе. То як?
— Гаразд,— гмикнула дівчина.— Мене вигнали, бо ми з одним чуваком намагалися пограбувати аристократа, і мій напарник мене здав. Він сказав, що все спланувала я. До мене грабіжників не виганяли, але Оздемір наполіг на цьому. От і все.
— А рубці?
— Чула, що під час Першої війни, ну, як її... Першої середземноморської, він потрапив у полон до австрійців. Певно, вони тримали його в кайданах, може, катували. А історія про мої рубці не входить у пакет домовленостей,— усміхнулася дівчина.— Тепер показуй.
— Це все?
— Так, я — грабіжниця-невдаха. А ти чого чекав?
Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі, й Данило точно знав, що вигнанка бреше. В думках промайнув ще один спогад: зображення зниклої дівчини на оголошеннях в Академічному районі. «18 років, невисока, волосся чорне, очі карі, над верхньою губою — дві родимки». Лейла, звісно, була старша за зниклу Олену й не мала родимок, але в іншому вона була доволі схожа на неї.
— Тут усього можна чекати,— знизав плечима Данило.— В Леобурзі виганяють, калічать, засуджують невинних, ще й дівчата зникають...