— От якби Данько повернувся завтра, а то мені здається...
— Я обожнюю твої веснянки...— пробелькотіла Джекі, насилу розуміючи саму себе.— Мені подобається, як ти смієшся, як їси, подобається твій голос, твої жести, і навіть ці твої дурнуваті брязкальця мені подобаються!
Джекі не тямила, що відбувається, і ніби слухала себе збоку. Що ти верзеш, дурепо! Що ти в біса...
В її голосі відчувався відчай, наче у воїна, що кидає зброю до ніг супротивника і благає про милосердя. Кожне слово давалося їй з величезним зусиллям. Федя заплющив очі та змучено всміхнувся.
Те, що відбувалося далі, вона майже не пам’ятала. Здається, вони зірвалися з місця водночас, дзенькнула й покотилася десь під диван чарка, а Джекі ледь устигла подумати, що так і не запам’ятала першого поцілунку: вони не закінчувалися, перетікаючи один в інший. Федя стискав її в обіймах з несподіваним хвилюванням і таким відчаєм, ніби боявся, що вона от-от зникне. Вона й не помітила, як опинилася під ним, на підлозі, у м’якій ворсі килима, і квапливо почала розстібати його сорочку. Його тіло було напружене, і вона відчувала його дотики щомиті — здавалося, ніщо не могло змусити його відірвати від неї ані уст, ані пальців.
Федя миттю стягнув з неї футболку й почав укривати поцілунками її шию, плечі, груди, глибоко втягуючи повітря, ніби не міг удосталь насолодитися її ароматом, а його права рука повзла дедалі нижче по її тілу. Тільки-но він досяг ґудзиків на її шортах, Джекі широко розплющила очі, ніби отямилась.
— Федю!
Він завмер і підвів голову, стемнілий погляд проштрикнув її наскрізь.
— Ну, нам не можна... Ми ж... типу... спільники...
Федя потягнувся до її обличчя й легко торкнувся вустами спочатку верхньої, потім нижньої губи. Він узяв обличчя Джекі в долоні, тож вона не могла відвести очей.
— Я теж так гадав. Але, по-моєму, це дуже слабкий аргумент,— рішуче сказав він.
— Я б вигадала кращий, але, здається, вже запізно.
Він тільки задоволено всміхнувся й обвів указівним пальцем її губи, ніби перевіряючи, чи вона справжня, чи не ввижається йому.
— От і молодець. Бо в мене аргументи скінчилися кілька днів тому.
Джекі ще думала якось заперечити, але потім обійняла його за шию і поцілувала у відповідь.
Жар його тіла здавався всеосяжним, у Джекі йшла обертом голова й перехоплювало дух. Зараз, у ці хвилини, Федя належав їй по-справжньому, щиро, й від цього запаморочення лише посилювалося. На землі міг початися Армагеддон, будинок міг обвалитися їм на голову, а п’яні блокувальники — розпочати штурм. Зараз Джекі було до того геть байдуже. Вона вперше відчувала іншу людину так близько, і ближче, здавалося, вже неможливо. Все це відбувалося з нею, і зараз вона могла щиросердо зізнатися собі, що більше за все на світі їй не хотілося відпускати Федю. Він палав у її обіймах, палав з нею і заради неї, і це наповнювало її новим сенсом. Їй хотілося віддати йому більше, ніж вона отримала, віддати більше, ніж вона могла б мати за все своє життя. Був лише він, вона й час між ними — величезна прірва, у яку вони обоє летіли, не в змозі опиратися. Однієї миті по тілу хвилею пронеслося спекотне, нестерпне тремтіння. Джекі судомно видихнула. Федя досі лежав на ній, важко дихаючи. Потім він підвівся на ліктях і знову обережно взяв її обличчя в долоні. Його погляд пропалював наскрізь, він усміхався, і в Джекі всередині все стиснулося від передчуття того, що він хоче сказати.
І я тебе теж.
Вона тримала ці теплі, пряні слова на язику рівно три секунди, поки дивилася йому в очі. Але він мовчав, а потім поцілував її дивним, аморфним поцілунком, після чого ліг поруч і міцно притиснув її до себе однією рукою. За якийсь час він заснув, а Джекі ще довго дивилася неуважним поглядом у темряву під стелею і дослухалася до його спокійного, тихого дихання, поки під ранок її не зморив сон.
Повернутися в цей маєток було доволі дивно. Данило стояв посеред бордової вітальні, чув гучне цокання годинника, відчував аромати майбутнього сніданку з кухні. Але ситуація, за якої він опинився тут, аж ніяк не схиляла до ностальгії: кілька пар очей з хвилюванням вдивлялися йому в обличчя й чекали, коли ж він почне свою промову.
Тео, Юліана, Беата, Альберт, Свенсон, Агнеса й поліцмейстер леобурзької поліції Бридж-Паркер.
У вранішньому листі до поліції Данило пообіцяв повідомити надзвичайно важливу інформацію щодо загибелі двох отців-фундаторів і просив вислухати його висновки про смерть Фелікса Яблонського за присутності всієї родини, після чого обіцяв здатися на розсуд «найсправедливішого на світі» леобурзького правосуддя. Розрахунок виправдався. Головний поліціянт Леобурга миттєво вчепився в можливість зірвати такий куш і надіслав у відповідь єдине слово: «Обіцяю».
Тепер поліцмейстер зі самовдоволеною пикою спостерігав за ним, певно, передчуваючи тріумф. Бридж-Паркер привів із собою цілий виводок поліціянтів: вони чатували на виході, в сусідній кімнаті, за спиною Данила й обшукали їх з Агнесою з голови до ніг.
Вночі Лейла принесла йому папери з архіву Яблонських. Данило почувався напрочуд впевнено й знову — наче уві сні. Він не боявся ані смерті, ані ув’язнення. Все, чого він прагнув,— зробити щось вартісне, щось незабутнє. Близько восьмої ранку вигнанці провели їх з Агнесою до будинку, де вже зібралося все це несподіване товариство.
— Шкода, пане Яблонський, що ми не зустрілися тоді у в’язниці. Я чекав на вас унизу, мене попередили, що ви на даху. Але ваш спільник хильнув на посту й не дочекався вашого повернення,— задумливо промовив поліцмейстер.— Я не думав, що вам вдасться захопити поліцейський дирижабль.
Данило подивився в очі поліцмейстерові, потім глянув на двох поліціянтів, що чергували біля виходу з вітальні. Тільки-но хлопець скаже хоч слово, його промову почує з гучномовців увесь Леобург. Загін Давида захопив передавальний пункт, і вигнанці отримали доступ до радіомережі по всьому місту.
— Я переконався, що ви — небезпечна людина, й не чекав, що ви прийдете добровільно,— Бридж-Паркер посміхнувся.— Але, сподіваюся, пане Яблонський, ви цілковито усвідомлюєте, що, влаштувавши втечу з в’язниці й учинивши збройний опір поліції, ви скоїли тяжкий злочин, і вас у будь-якому разі буде покарано, незалежно від того, що ви збираєтеся повідомити.
Гучномовці довкола будинку Яблонських було завчасно вимкнено, щоб не викликати підозр у поліцмейстера. Данило уявив, як зараз, затамувавши подих, очікує на сигнал Лейла. Такий і був план — не буде прес-конференції, леобуржці просто в себе вдома, за сніданком або ще в ліжку, дізнаються, чому Агнеса без жодної провини опинилася у в’язниці й хто насправді вбив Фелікса. Лейла увімкне передавальний пристрій, захований у будинку, і все місто замість звичної балаканини про велич Ради почує з мегафонів прямий репортаж з маєтку Яблонських.
Уявивши вираз обличчя Юміта Оздеміра в той момент, коли він зрозуміє, що відбувається, Данило посміхнувся. Часу в них небагато: Рада одразу кине «акул» на штурм передавального пункту, бо не існує іншого способу вмить вимкнути всю систему сповіщення. Вигнанці довго не протримаються, тож потім... потім «акули» прийдуть сюди. Треба поспішати.
— Так, я усвідомлюю це. Я готовий до покарання,— Данило подивився на бліду, наче сметана, Агнесу.— Воно було того варте.
Легке відлуння. Тепер їх чує все місто. Бридж-Паркер трохи напружився, але, схоже, не зрозумів, у чому підступ.
— Що ж. Більшу частину відомостей про своє особисте розслідування я виклав у листі до вас, шановний пане поліцмейстере, який вам передали разом із запрошенням сьогодні вранці. Гадаю, буде доречно нагадати хід моїх думок, перш ніж ми з’ясуємо, хто з присутніх убив Фелікса Яблонського.