Всі загомоніли. Юліана приголомшено затулила долонею рот, Беата зблідла, Тео обвів повільним поглядом обличчя своїх родичів.
— Добре,— Бридж-Паркер примружився.— Кажіть. Але якщо бажаєте привселюдно зганьбити ім’я людини, вам потрібні збіса переконливі докази.
Данило з легкою посмішкою поглянув на Беату. Дівчина запитально вигнула брову.
— Так от,— Данило взявся за спинку стільця спітнілими від хвилювання долонями.— Спочатку ми з вами, пане Бридж-Паркер, рухалися в одному напрямку: найбільше причин ненавидіти батька за зраду було в мого брата Тео. Але були розбіжності: наявність таємничих цидулок і поява справжнього заповіту в найбільш невідповідний момент. Тоді я вперше подумав, що загадковий «доброзичливець», який надсилав їх, вочевидь, вважав себе розумнішим за інших, і, найпевніше, вбивство Фелікса — це справа його рук. Проте, най Тео мені пробачить, він занадто прямолінійний і запальний, щоб довго плести інтригу й тримати під повним контролем ситуацію. Тоді я сфокусував увагу на шановній Юліані. Був певний момент, що змусив мене подумати про неї як про вбивцю, але незабаром цю думку також довелося відкинути, бо на обрії з’явилися вигнанці.
Він замовк, обличчя Яблонських приголомшено видовжилися, Альберт похитав головою. Бридж-Паркер нервово провів долонею по волоссю.
— Вигнанці? Ви хочете сказати, що ці люди вдерлися на територію Леобурга й убили одного з членів Верховної Ради?
— Ні, вони його не вбивали,— відрубав Данило.— Але вони дійсно були тут і навіть намагалися зустрітися з Агнесою з причин, про які йтиметься далі. Про цей факт дізнався справжній убивця. Він наказав їй мовчати й настрахав її, що розкаже все поліції. Саме тому Агнеса не могла захищатися, коли ви, шановний пане поліцмейстере, звинуватили її в убивстві.
Данило замовк. Бридж-Паркер схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку крісла.
— Якщо панна Яблонська контактувала з вигнанцями, то це надзвичайно серйозна річ, за яку доведеться відповідати не тільки їй, але й членам її родини.
— Доволі дивна логіка у Ради, вам не здається? — посміхнувся Данило.— Але, боюся, я розчарую вас, пане поліцмейстере. Агнеса лише отримувала листи з проханням про зустріч, але, як законослухняна громадянка, ігнорувала ці послання. Тож вона не винна й у цьому, однак убивця вміло використав те, про що дізнався. Він знав, що Агнеса не наважиться ризикувати своєю родиною і радше добровільно піде у в’язницю, ніж відправить їх усіх у вигнання.
— Хай так, продовжуйте,— кивнув поліцмейстер.— Якщо не помиляюся, ви обіцяли звинуватити когось із присутніх у вбивстві.
— І я це зроблю,— спокійно підтвердив Данило.— Вже після того, як мені пощастило врятувати Агнесу від страти, коло підозрюваних звузилося. Обміркувавши все, ми зрештою зрозуміли, що занадто багато подій мало стосунок безпосередньо до самого будинку й родини Яблонських. А це означає, що вбивця й «доброзичливець», який надсилав цидулки, постійно перебував десь поруч. Він цілковито контролював кожен наш крок і розвиток ситуації і не міг лишатися невидимкою в цьому будинку. Відповідно, це мав бути хтось із членів родини. І цього разу наші підозри впали на Беату.
— На мене?!
Бліде обличчя дівчини витягнулося, вона закліпала очима й роззявила рота від потрясіння. Альберт схопив її за руку, але та одразу ж роздратовано висмикнула її.
— Що?! — Юліана підхопилася з крісла.— Едварде, ви остаточно втратили розум! Беа? Моя дівчинка?!
— Матір Божа! — зойкнула Беата.— Підозрювати мене у вбивстві Фелікса міг тільки божевільний!
Бридж-Паркер випнув нижню губу, з цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається.
— А чому ви називаєте вашого дядька на ім’я?
— Тобто? — бліді щоки Агнесиної сестри раптово заяріли.— Я... у нас у родині... Чому це взагалі вас обходить? Мене тут звинуватили в жорстокому злочині, а ви ставите якісь дивні питання!
— Пан поліцмейстер поставив гарне питання, Беа,— кивнув Данило.— Про твої далеко не родинні стосунки з Феліксом знали майже всі в цьому будинку. І те, що він раптово вирішив перервати це, цілком могло спровокувати тебе на вбивство.
— Так! — вигукнув Альберт і всім тілом гойднувся вперед, ніби хотів затулити сестру.— Але це не означає, що Беата вбила дядечка!
Данило поглянув на Агнесу: вона вже пів хвилини занепокоєно роздивлялася його обличчя. Звісно, вона нічого не розуміла. Вчора ввечері вони обговорили те, що він говоритиме, і разом написали листа Бридж-Паркерові, але Данило не встиг розповісти їй, про що вони з Лейлою здогадалися останньої миті. Данило повільно перевів погляд на Альберта, який досі очікував його відповіді після своєї відчайдушної тиради.
— Звісно, не означає. Бо його вбив ти.
Всі завмерли. Данило не зводив погляду з обличчя свого «кузена». Альберт вибалушив очі й теж незмигно дивився на нього. Беата й Юліана втиснулися в спинку дивана. Першим отямився Тео.
— Едеку,— видихнув він з ледь помітною усмішкою,— але ж цього не може бути! Альберт? Це ж повна дурня! Як тобі таке спало на думку?
— Справді, Едварде, це вже переходить будь-які межі! — заверещала Юліана.— Вам подобається паплюжити імена родичів?
Данило відчував кожен удар свого серця, наче перед вирішальним забігом. Здається, Агнеса була єдиною в усьому будинку, хто ще не дивився на нього, як на божевільного.
— Це нахабна брехня! — вигукнув Альберт, і в його голосі забриніли сльози.— Я не чекав такого підступу від вас, кузене!
Він затулив обличчя руками, мати співчутливо гладила його волосся.
— Та як же... та що ж...— продовжував схлипувати Альберт.— Я ж так любив дядечка! А моя сестра? Як я міг би так вчинити з Агнесою — це ж божевілля!
Агнеса опустила погляд долі й тихо промовила:
— Мені складно в це повірити так само, як і вам, але я розумію хід думок Едварда,— вона обернулася до брата.— Ти завжди нарікав, що тобі бракувало батькової уваги, Альберте. Як і Беаті. Тепер я розумію, що ви заздрили, бо я народилася перша й мала успадкувати його місце в Раді. Адже я змалечку почувалася чужою у вашому товаристві. Але, повірте, мені дуже шкода, що так вийшло. Я люблю вас обох однаково.
— А от Альберт понад усе любить себе. А ще — цей будинок, Агнесо,— промовив Данило й звернув крижаний погляд на свого «кузена».— Саме тому ти почав плести всю цю інтригу.
— Та ну, Едеку! — Тео відкинувся на спинку крісла.— Поглянь на цього шмаркача! Воно же ще зовсім мале, звідки стільки підступності?
Бридж-Паркер задумливо тер підборіддя й мовчав.
— У тім-то й річ, Тео,— відповів Данило.— Альберта ніхто не сприймав дорослим і розумним — ані батько, ані дядько, ані ми з тобою, ба навіть сестри. Пам’ятаєте, як він почав розмову про неминучу війну між Австро-Боснійською Імперією та Росією? Хто послухав його? Всі лише посміялися. Проте Альберт говорив цілком серйозно.
Юліана затремтіла від гніву, її обличчя викривила гримаса презирства.
— Едварде, я прошу припинити ваші порожні звинувачення! Ваші припущення просто жалюгідні — мій син не міг застрелити Фелікса! Він ніколи не тримав зброї в руках, я забороняла йому це! Він просто не вміє стріляти...
— ...але без вагань убив скаженого пса, що кинувся на Беату тоді, на терасі,— додав Данило.
— Це була випадковість! — вигукнув Альберт, розмазуючи сльози по обличчю.— Ви ж були там! Я просто тримав револьвер у руках і вистрілив від переляку!
Тео повільно обернувся до нього. Його щелепи були міцно стиснуті, на щоках заграли жовна.
— Однак поцілив ти відмінно. Просто межи очі.
— А Фелікс у той вечір був п’яний,— зауважив Данило.— Вистрелити в нього — не таке вже й складне завдання.
Очі Тео налилися кров’ю, він пропалював поглядом напівживого кузена.
— Він каже правду?
— Тео! Це не я! Він усе вигадав! — заверещав Альберт, відчайдушно мотаючи головою.
— Це ти стріляв у мого батька, щеня?! — Тео рвучко схопився з місця, схопив кузена за барки й одним рухом підняв над кріслом. Рука Тео ковзнула до пояса, і Бридж-Паркер, помітивши руків’я револьвера, що стирчало з-під поли піджака, схвильовано вигукнув: