Цієї миті Бридж-Паркер нарешті отямився, і в кімнаті запанував хаос: поліцмейстер і другий поліціянт кинулися до Альберта, Беата забилася в куток й істерично верещала, Свенсон намагався стягнути з дивана непритомну Юліану.
— Швидше! — Данило стиснув руку Агнеси й потягнув її до виходу.— До моєї кімнати!
За вікном чулися крики й постріли. У вітальні ще раз гримнуло.
Данило обернувся тільки на сходах: закривавлений Бридж-Паркер відчайдушно боровся з Альбертом посеред вітальні. Вистрелити? Данило завагався: противники були так близько, що він міг промахнутися. Тієї миті молодший Яблонський шмигнув під лікоть поліціянта й звільнився від опонента.
— Стій!!! — заревів той і метнувся до сходів.— Не втечеш!
Тепер секунди клацали з приголомшливою швидкістю.
Агнеса перечіплюється на мармуровій сходинці й мало не скочується вниз. Данило одним рухом витягає її на горішній майданчик. Ще один постріл — навздогін Альберту стріляє поліцмейстер. Куля дзвінко б’є по мармуровому поруччю. Втікачі влітають у кімнату Едварда, й Агнеса зачиняє двері. Данило штовхає крісло, щоб заблокувати ручку. В коридорі чутно звуки боротьби й галас, галас, галас...
— Що робити?! — схлипнула Агнеса.— Може, у вікно?
Данило похитав головою і почав озиратися. Ну, саме тут, тут вона має бути! Де ж? Де ця бісова пляма?! За дверима хтось гарчав, клямка ходила ходором.
— Перекрийте виходи!
Це у дворі. Данило піймав зацькований, сповнений відчаю Агнесин погляд і завмер. Вони вже тут. Це «акули». Данило уявив, як до маєтку вдираються страхітливі істоти в шоломах з витягнутими мордами. Вигнанці програли бій, з невеликого Давидового загону, певно, вже нікого не лишилося. Бліде світло сонця повільно перетворилося на тінь. Десь угорі чувся різкий огидний свист газових моторів і бряжчання. Данило визирнув у вікно. Високо над маєтком зависнув чорний дирижабль з голчастими «плавцями», з нього на тросі спускалася клітка з «акулами».
Якби він умів стріляти, як Тео... Данило повернувся до центру кімнати. Агнеса перелякано припала до нього.
— Нам нікуди звідси дітися...— прошепотіла вона.
— Де ж цей клятий портал...
Клямка дверей перестала торохкотіти, і на мить стало неймовірно тихо. Потім глуху, страхітливу тишу розрізав черговий постріл.
Данило не одразу зрозумів, що сталося. Агнеса сіпнулася в його руках, її пронизливо-зелені очі раптом розплющилися й оскляніли. Губи розкрилися, вона хотіла щось промовити, але не змогла навіть видихнути. Данило відчув щось гаряче й липке на своїх руках. Він подивився на свої долоні й остовпів.
Кров. Багато, багато крові. Дівчина глухо застогнала, її голова схилилася назад.
— Ні! — Данило обережно опустив її на підлогу.— Ні, Агнесо! Ні!!! Дивись на мене!
Її повіки опустилися, вона вже не ворушилася. Позаду почувся дзенькіт розбитого скла — на підвіконні стояв чоловік у шкіряному скафандрі зі срібними шевронами у формі плавців на рукавах. Цівки багатоствольного револьвера були спрямовані в їхній бік.
— Ані руш!
Це кінець. Данило стиснув мляву руку Агнеси.
Якби портал відкрився, то був би просто в нього за спиною.
Проте пляма не з’являлася.
Клятий Леобург жадав нової крові.
Розділ 17
Новий шлях
Крок. Ще крок. Легкий скрегіт.
Федя не одразу зрозумів: сниться йому це чи відбувається насправді. Він підвів голову й дослухався до звуків.
Рипнуло. Десь повільно відчиняються двері. Протяг?
Ні, це не протяг. Тут хтось є.
І це не Джекі, яка тихо спить, упершись чолом йому в груди.
Він нахилився до неї й торкнувся губами її скроні. Дівчина щось пробурмотіла крізь сон і відмахнулася.
— Женю, прокидайся,— прошепотів він їй на вухо.— Не лякайся, будь ласка. У нас, схоже, гості.
Джекі підскочила на місці навіть не від того, що він сказав, а тому, що прокинулася поруч з ним. Її вії затріпотіли, кілька секунд вона здивованим поглядом вдивлялася у його обличчя. Федя роззирнувся — де зараз валяється їхній одяг, сказати було доволі складно. Він навмання помацав рукою на кріслі й знайшов футболку й шорти Джекі.
— Тримай, де решта — не знаю...
Вона, як і раніше, не вимовила ані звуку, тільки зніяковіло зашарілася й почала поквапом одягатися, поки Федя зазирав під диван у пошуках своїх джинсів.
— Що ти там казав про гостей? — прошепотіла вона.
Знову рипнуло. Цього разу — в їдальні. Поруч з велетенським годинником трохи потріскував паркет — хтось ходив саме там.
— Т-с-с! — Федя затиснув її рота долонею і не дозволив договорити, а потім визирнув з-за дивана.
Частина їдальні, яку можна було бачити з цієї точки, була порожня й безлюдна. Але тривога не минала.
— Там хтось є. І прийшов він з кухні,— пояснив Федя, не прибираючи долоні від рота Джекі.— Ми відрізані від усіх виходів. Можна спробувати сходами, нагору, до правої вежі.
Джекі звела брови й хитнула головою. Він прибрав руку.
— Це ті, що були вчора в полі?
— Можливо. Схоже, у Трегубова добряче підгоріло, якщо він наважився прислати до нас бійців, щоб відбити бажання йти до нього в гості.
Джекі напружено вдихнула. Федя потягнувся й забрав зі столика мобільний.
— Ходімо,— Федя стиснув її долоню.— Головне — потрапити до вежі.
І вони повільно поповзли до виходу з вітальні.
Знову кроки.
Цього разу — нагорі.
Федя підвівся й обережно визирнув у хол — і тут-таки отримав потужний удар. В очах потемніло, його відкинуло на метр. Джекі скрикнула й кинулася до нього. На виході з вітальні, граючись кийком, стояв здоровань.
— Пацани! — заволав він кудись у їдальню.— Я їх знайшов!
Плече, на яке припав удар, пекло вогнем. Федя хитнув головою, щоб трохи отямитися, і схопився на ноги. Єдиною його перевагою була швидкість — кремезний нападник, вочевидь, був не надто рухливий. Федя схопив лампу з журнального столика й жбурнув її в непроханого гостя, після чого миттю копнув його в живіт і відштовхнув зі шляху.
— Швидше! — Федя кинувся до сходів і потягнув за собою Джекі.
З кухні та їдальні до них бігли ще троє «штурмовиків» з кийками в руках. Федя та Джекі злетіли на другий поверх, але прохід по галереї, що вела до рятівної вежі з таємним ходом, був перекритий: п’ятий боєць стояв біля поруччя. Двері позаду нього були прочинені. Отже, він прийшов таємним ходом, і цей вихід також заблоковано. У стайні їх, либонь, чекає дядько Толік з компанією.
Отепер їм нема куди діватися.
За спиною Феді почувся зойк: один з переслідувачів схопив Джекі й здавив її шию, міцно притиснувши до себе. Вона застигла, її очі були широко розплющені від страху.
— Ну що, гіпстере, поговоримо? — зі знущальною посмішкою поцікавився він у Феді й міцніше стиснув пальці на горлі у Джекі.
Становище здавалося безвихідним. Їх п’ятеро. Федя один. Ще й Джекі... без шансів.
Обличчя Джекі змінилося. Здавалося, вона вмить страшенно розлютилася. А за секунду вона по-зміїному вивернулася й щосили вдарила хлопця ліктем під здухвину. Влучний удар вибив дух нападника, він витріщив очі й відпустив її. Джекі водномить розвернулася й завершила справу ударом у пах. Пролунав глухий стогін, і здоровань зі стогоном скорчився на підлозі.
Що це вона в біса коїть?!
Від того, що відбувалося, отетерів не лише Федя, але і їхні переслідувачі. Дівчина тим часом відскочила від противника й кивнула на щось позаду. Федя встиг обернутися саме в ту мить, коли його спина мала б дістати потужний удар кийком. Він ухилився й одразу повернув удар, вклавши в нього всю силу. Нападник схопився за щелепу. Федя з Джекі перезирнулися й помчали галереєю, поки інші «штурмовики» не встигли збігти сходами нагору. Права вежа поза досяжністю — вони заскочили в Данилову кімнату. Федя прихилився до дверей, насилу стримуючи натиск. Джекі підтягла до клямки крісло, і вони сяк-так заблокували вихід, хоча двері вже здригалися від потужних ударів.