— Твою ж нехай... що за херня відбувається? — бурмотів Федя, тягнучи до дверей антикварну шафу.— Куди тепер?!
Але Джекі не відповіла. Вона зупинилася посеред кімнати та втягнула голову в плечі.
— Федю, він тут.
Ну звісно. Саме час для ребусів. Федя стиснув зуби та рвучко штовхнув дубового велетня вперед. Нарешті двері були підперті так, що ламати їх стало значно складніше.
— Хто «він»?
— Данило,— не обертаючись, відповіла дівчина.— Він тут, і йому потрібна допомога.
Марить вона, чи що?! Наче ж по голові не били! Федя закотив очі й розвернув її до себе обличчям.
— Я тут страшенно вибачаюсь, але, якщо ти не помітила, допомога зараз потрібна нам!
— Нам нікуди звідси тікати,— побілілими губами прошелестіла Джекі.— Вони всюди. Вихід один — Леобург.
Ні, вона точно марить!
— Як ти це уявляєш?! — вибухнув Федя.— Хто відкриє портал? Ми ж його навіть не бачимо!
На її золотисто-зелені очі ніби зійшов серпанок, і погляд линув кудись крізь нього.
— Ми не можемо. А Данило — так. Він тут, він забрав би нас до Леобурга, але просто не може потрапити до нас.
Один, два, три удари. Дерево на дверях затріщало, у дворі почулися голоси.
— Звідки знаєш? — закричав Федя й струсонув її, аби привести її до тями. Джекі всміхнулася куточками рота.
— Мені... будинок сказав.
— Що?!
У дворі кричали:
— Драбину!
Федя кинувся до вікна. Дядько Толік і двійко сільських чолов’яг тягли з саду стару драбину. Дідько!
— Може, коли ви з ним такі друзі, будинок тобі скаже, що робити з цими?
Він рвучко обернувся. Джекі нерухомо стояла посеред кімнати, розкинувши руки, її очі були заплющені, вона злегка похитувалася. Збоку все мало трохи моторошний вигляд — це було схоже на беззвучну молитву або... напад божевілля. Вона закинула голову назад і на видиху вимовила тільки два слова:
— Будь ласка...
І в цей момент у Феді очі полізли на лоба. Просто з повітря, з небуття, до кімнати ввалився блідий закривавлений Данило.
Проте не сам.
Він притискав до себе якусь дівчину, і Федя від шоку не одразу зрозумів, хто це.
— Ой... здається, щось відбув...— вимовила Джекі й упала на підлогу.
— Женю! Женю... та що ж це... Женю, ти мене чуєш?!
Серце калатало так гучно, що приглушувало всі інші звуки, думки й почуття. Федя отямився від поштовху в плече.
— Та відчепися від неї! — Данило обережно поклав Агнесу на підлогу.— Зле не їй!
— Тобто... як це... Даню! — він приклав пальці під підборіддя Джекі й переконався, що слабкий пульс ще відчувається.— Вона ж знепритомніла!
У вікні раптом з’явилася голова. Дядько Толік недобре вишкірився й вчепився у підвіконня. Федя кинувся до вікна й з усієї сили затопив візитерові в пику. Стара драбина з хрускотом підломилася, і величезна туша з зойками й грюкотом гепнулася на те, що колись було клумбою. Внизу почулася метушня: баби, що юрмилися за парканом, заверещали, компанія «осадників» стала піднімати свого ватажка. Федя зачинив віконниці, в кімнаті стало майже темно.
— Блін, треба забиратися звідси! — Данило стер піт з чола.— Агнесу слід негайно в лікарню!
Федя розвернувся до них і сів навпочіпки. Кульовий отвір трохи вище лопатки. Твою ж нехай... Він метнувся до ліжка, стягнув з нього простирадло й відірвав кілька тонких смужок. Швидко перевернув Агнесу набік і перев’язав рану.
— Занадто багато крові втратила... Може не доїхати,— Федя кинув розгублений погляд на Джекі.— І це... що з Женькою?
— Довго пояснювати! Вони ж двійники, пов’язані. Відчувають одне й те саме.
— Так виходить... якщо вона... то й Женя теж?..
Очі Данила спалахнули гнівом, він стиснув щелепи та знову штовхнув друга в плече. Могутні удари в двері поновилися, дерево жалісно тріщало, масивна шафа здригалася.
— А до Леобурга нам не можна? — запитав Федя.
— Ні. Треба вибиратися звідси швидко,— Данило озирнувся на двері.— Що тут у вас відбувається?
— Трегубов вирішив піти ва-банк,— пояснив Федя.— Ми не лише в облозі, тепер нас ще й штурмують. А... а що це за хлопавка?!
Поруч з Данилом валявся дивний револьвер з левом на руків’ї і начищеною до блиску цівкою. Хлопці перезирнулися.
Удар, ще удар. Тиша. Довкола замка такі тріщини, що, здається, достатньо одного потужного поштовху — і двері з хрускотом вилетять.
Гримнув перший постріл, у Феді заклало вуха. Старий будинок здригнувся й луною повторив цей звук — глухо, зі щораз більшою люттю.
Метушня одразу ж припинилася, в коридорі почулася лайка.
Данило дбайливо підняв Джекі, закинув на плече та рвучко відчинив двері. Один з нападників вражено втупився в револьвер у його руці.
— Усі — геть на сходи! — Данило махнув цівкою в бік мармурових сходинок.— Тільки спробуйте підійти — і я стрілятиму!
Федя йшов назирці за ним, тримаючи Агнесу на руках. Виходити через центральний хід було ризиковано — так вони одразу опинилися б на відкритій території, що давало змогу нападникам атакувати їх ззаду. Лишилось одне — таємний хід, що вів на стайню, де досі припадав пилом непокірний Данилів корч.
Вони повільно пройшли галереєю другого поверху й увійшли в праву вежу. Ледь зачинивши двері, Данило провернув ключ, що стирчав у замку, і клацнув засувом. Тепер їхній шлях вів тільки вгору.
— Вони знають про хід, нас там чекатимуть.
Федя обернувся до Данила.
— Головне, щоб авто завелося.
— Я тут намагався... буде складно.
Більше вони не розмовляли.
Хід вони минули благополучно, але з кожною хвилиною Федя відчував, як зростає хвилювання — його колотило до нудоти, і він раз по раз поглядав на Агнесу. Її руки безсило звисали, обличчя стало сірим, вона так і не отямилася. Звісно, Данило не міг кинути її в Леобурзі, це логічно й правильно. Але, дідько забирай, якщо через неї помре Джекі...
Якщо вона помре, він буде ненавидіти Данила все своє життя.
Але водночас розуміти, що той не міг вчинити інакше.
Ось і стайня. Федя відчинив люк. Тиша. Машина на місці, в приміщенні, схоже, нікого нема, проте з вулиці чути збуджені голоси.
— Швидко! — скомандував він.— Тут чисто.
На те, щоб вибратися назовні й залізти у Данилів драндулет, пішло близько хвилини. Федя пристебнув Джекі ременем на сидінні спереду, а сам сів позаду й улаштував поруч Агнесу. Данило дістав ключ запалювання й провернув. Авто чхнуло, але не завелося. І ще раз, і знову... Данило тихо вилаявся й поліз під дошку приладів. Якраз тієї миті дерев’яні ворота відчинилися, і до стайні увірвалися трегубівські бійці.
Група нападників розсіялася стайнею, вони ховалися за баками для води та ящиками, але крок у крок наближалися. Раптом Федя помітив якийсь рух праворуч, майже за метр від машини.
— Дай револьвер!
Данило здригнувся й ударився головою об кермо, але передав йому леобурзьку зброю. Один з бійців уже заніс вила, щоб пробити ними колесо, але Федя опустив вікно і, піднявши цівку досить високо, щоб не влучити «штурмовику» в голову, натиснув на спусковий гачок.
Руку проштрикнув гострий біль — віддача в цього дива леобурзької техніки була така, що пробивала до самого плеча.
— Назад, кому сказав! — закричав він. У цю мить раптово заревів мотор, і старий «Форд», бадьоро побрязкуючи, зірвався з місця.
Коли залізна шкапа вирвалася у двір, навколо панував хаос. Люди кидалися врозтіч просто з-під коліс, здійнявся лемент, один із сільських хлопців, що сидів на паркані, з несподіванки звалився вниз. Данило вивернув кермо, й авто зашаруділо по гравійній доріжці.