— Він украв документацію й тестові зразки з моєї лабораторії! Ваш Левченко — звичайний злодюга.
Данило вибалушив очі.
— Та годі! — видихнув Федя.— Які ще в біса зразки?
— Ми шукали фірму для монтажу й обслуговування певного обладнання. Якого біса я звернувся саме до нього! — роздратовано вимовив Трегубов.— Він постійно підвищував ціни й ліз не в свою справу. Так ми остаточно розсварилися, і я відмовився від його послуг. А потім за одну ніч в лабораторії було знищено технічну документацію і викрадено вже виготовлені зразки. Я одразу подумав на Левченка, але він наче крізь землю провалився.
— Зрозуміло. А що у вас поцупили? Що то за тестові зразки?
— Якщо коротко, то ми отримали модифіковані кристали кремнію з атиповими кристалічними ґратками.
Федя гмикнув, Данило примружився. Трегубов закотив очі.
— Їх можна використовувати як суперконденсатори, що здатні зберігати й віддавати величезний обсяг електроенергії. Відкриття має надзвичайні перспективи. Ми шукали інвесторів для продовження дослідів і виготовлення серійних прототипів, і коли нарешті знайшли, ваш дядько поцупив тестові зразки й документи! І тепер нам доводиться збирати інформацію по крихтах, і треба купа часу, щоб виростити нові кристали! Інвестор навряд чи захоче чекати! Левченко завдав мені серйозної шкоди, і я цього так не полишу!
Данило вражено похитав головою, досі не в змозі повірити в почуте.
— Чому ви одразу не сказали? Чому не прийшли до мене й не виклали фактів?
Трегубов зміряв його зневажливим поглядом.
— Бо, по-перше, я не знав, що мої кристали у вас. Левченко зник пів року тому, і весь цей час ми шукали його схованки. Ми були навіть у Анголі, у клятій Анголі! Поки випадково не дізналися, що в його будинку є автономна система енергопостачання. А по-друге, я не мав достатніх доказів. Якби мав, я прийшов би не до вас, а до суду. А так... я хотів усе зробити без вашої участі, бо, звісно, я вам не довіряю.
— То ти визнаєш, що це саме твій жевжик бігав будинком? Двічі в підвалі й одного разу в мене в кімнаті, на другому поверсі? — вигнув брови Федя.
— Так, це був мій помічник. Але жодної шкоди він не завдав — лише шукав документацію і підтвердження інформації про енергосистему. А ця ваша божевільна дівка мало не проломила йому череп!
— Гаразд, що ви збираєтеся робити далі? — запитав Данило.
Трегубов знову поглянув на годинник.
— Мої зразки — у вашому будинку. Я маю намір їх дістати. Щоправда, там усього два контейнери замість п’ятьох, але й цього вистачить, щоб переконати інвесторів. Крім того, потрібно знайти документацію, вона також може бути у вас. Хоча, можливо, Левченко все забрав із собою до цього, як його... Леобурга.
Данило пригнічено кивнув. Ще б пак! У його дядечка нині виникли чудові кар’єрні перспективи в іншій реальності.
— Він тепер радник цісаря Австро-Боснії. Гадки не маю, як йому це вдалося.
— Отакої! Ну то можете переконатися, наскільки він амбітний.
Данило боковим зором помітив, як здригнувся Федя.
— Радник цісаря?
— «З озброєння й підтримання військової потужності всієї Імперії»,— процитував Данило газетну статтю.— Чесно кажучи, я досі нічого не розумію.
Федя закусив губу, його очі розширилися.
— Чуєш, Трегубов! А як довго ці твої кристали можуть працювати?
— Я б попросив не розм...
— Я поставив питання.
— Енергії двох заряджених кристалів вистачить, щоб забезпечувати електрикою будинок, як-от ваш, років сто. Ми збиралися розробити систему для цілого міста, але встигли виростити лише п’ять штук.
— Вони якимось чином заряджаються? Можна «перезарядити» кристал, що розрядився?
— Звісно.
— І як цю енергію збирати й спрямовувати? Просто підключити до дротів, як батарейку?
— Ну не так просто, але загалом схема подібна,— роздратовано зітхнув їхній співрозмовник.— Кристали можуть віддавати свій заряд у різний спосіб. Або поступово, і тоді вони дійсно схожі на звичайні акумулятори, або коротким імпульсом великої потужності. Зважаючи, що саме ви збираєтеся живити за їхньою допомогою.
— Тобто, можна влаштувати таку собі надпотужну штучну блискавку?
— До чого ти ведеш? — насупився Данило.— Що таке?
Федя глипнув на нього й важко зітхнув.
— Ми з Женькою читали документи, які ти знайшов у схованці разом зі щоденником. Там різні креслення, формули завдовжки з мою руку. Левченко вивчав винаходи з Леобурга. Але я знайшов ще дещо. У мене відчуття, що твій дядько збирався замутити якийсь лютий агрегат: три кристали й велетенський випромінювач, який, вочевидь, і викидає назовні електричний заряд. Ним можна було б спопеляти ворожі армії. Ба й міста. В нас цей пристрій навряд чи комусь знадобився б, а ось там...
Данило завмер. Можна з легкістю уявити, якої жахливої сили буде ця зброя в світі, де електрика використовується хіба що в телеграфі. Але навіщо...
— І, до речі, хто такий Август? Це, здається, Агнесин батько? — поцікавився Федя.
— Так.
— Він мав створити якусь зброю?
Данило досі намагався уявити пекельний пристрій, який його власний дядько вирішив зібрати під крилом австрійського цісаря, і не одразу зрозумів питання.
— Звідки ти знаєш?
— Припустив. Під кресленням було написано «Август не закінчив!». Але звідки про це знає твій дядько — гадки не маю.
— Оце й дивно. Август Яблонський загинув у лабораторії, яка розробляла секретну зброю для Російської Імперії. Про те, чим він займався, практично ніхто не знав. Росія зробила замовлення, бо дізналася, що в Австрії розробляють зброю...
— Чи це були тільки чутки, якими потім і скористався твій дядько.
Трегубов помацав щелепу, на яку припав удар Феді.
— Тепер ви бачите, як він вибився в еліту. Хоч десь знайшов вихід своїм амбіціям. Не сумніваюся, Левченко впорається — створити таку електромагнітну гармату не так уже й складно, якщо є трансформатор. Щоправда, кристали потрібно буде перезаряджати. І як цей шарлатан розв’яже цю проблему, я не уявляю.
— А раптом у нього вийде? Цього не можна допустити! Що будемо робити? — запитав Данило.
— Гадки не маю, що будете робити ви,— недбало кинув Трегубов.— Я, наприклад, збираюся залучити інвесторів. Це означає, що ви маєте віддати мені кристали з підвалу. Інакше я гарантую вам неприємності.
Федя зневажливо пирхнув.
— Ти підкупив половину села, тримав нас в облозі, псував майно, що тобі не належить, воду в річці труїв...
— Воду ніхто не труїв! Це лише чутки!
— ...ти найняв бійців, які нас мало не вбили, цікаво, які ще неприємності ти можеш влаштувати? Для суду в тебе нема доказів — сам казав. Ти мене вб’єш заради тих каменюк?
— Федю, легше. В нас зараз є спільна мета. Пан Трегубов хоче повернути кристали й заробити грошей. А я хочу зупинити дядька.
— Що ти хочеш? — Федя повільно обернувся до нього.
— Я пішов до Леобурга по дядька. Відчував, що він не в Африці, не загинув, не зник, а пішов у портал добровільно. Я хотів його знайти — і знайшов. Я вважав, що в тому світі він у біді. Але тепер бачу, що він сам біда того світу. Можливо, він не усвідомлює цього, можливо, вважає все це за цікавий експеримент. Але він хоче зробити австрійському цісарю зброю, що здатна знищити не тільки Леобург, а й увесь світ. Ти це розумієш? Якщо Росія з Австро-Боснією розв’яжуть чергову війну, той світ може спіткати катастрофа! Я не хочу, щоб так сталося. Просто не можу цього допустити. Я маю зустрітися з ним і переконати його цього не робити!
Він підвів погляд на співрозмовників і виявив, що вони обидва дивляться на нього з однаковим подивом. Трегубов криво посміхнувся.
— Як це шляхетно...
— ...і тупо! Даню! — Федя похитав головою.— Ти з глузду з’їхав? Ти зібрався завадити імперіям влаштувати війнушку? Агнеса в лікарні, Женька без тями, будинок треба ремонтувати, а ти збираєшся знову драпонути на місяць? А якщо тебе там уб’ють? Що мені робити з двома близнючками, які потроху божеволіють?!