Так, він має рацію, чорт забирай. Данило ледве примусив себе поглянути другові в очі. Але Федя ніколи не був у іншій реальності. Він не знає, як Леобург повільно, проте незворотно входить у твоє життя, щоб залишитися там назавжди. Він не бачив літоциклетку, що гасає в небі, не знає людей, які здатні віддати останню копійку заради науки. Він не бував у поселенні вигнанців і не розуміє, яка жахлива несправедливість трапилася з більшістю з них. З дітьми, зі старими, з немічними. І ніхто не в змозі допомогти їм повернутися додому. Ніхто не в змозі зупинити трійцю іноземних шпигунів, що називають себе «отцями» міста, але руйнують його за вказівкою іншої країни. Федя не розуміє і ніколи, напевно, не зрозуміє, що все в тому світі Данилові насправді набагато ближче, ніж у цьому. Там він не думав ні про спорт, ні про травму, бо в нього вперше за останній час з’явилося дещо, що було набагато більше за нього самого і його зламану долю. Він, Данило Левченко, належить Леобургу, він потрібен йому й готовий за нього боротися. І цього вже ніхто не може змінити.
— Я мушу повернутися туди,— підкреслюючи кожне слово, відповів Данило.— Але не зараз.— Він обернувся до Трегубова: — Розкажіть мені все про ці кристали. І про технологію, яку ви розробляли.
— Як вона?
Данило кинув на друга допитливий погляд. Федя не ворухнувся, лише опустив очі й почав роздивлятися горнятко зі свіжозвареною кавою.
— Вже підводиться з ліжка, сама спускається вниз. Скоро одужає. За кілька тижнів ми повернемося до Леобурга,— відповів Данило та схрестив руки на грудях.— Чи ти не про Агнесу?
Федя примружив очі, ніби від болю, й відчинив вікно, потім дістав з пачки цигарку.
— Я питав про Агнесу. Але Женя цікавить мене не менше.
Чиркнув сірник. У сутінках засвітився помаранчевий вогник.
— То піди й запитай,— Данило глянув на годинник.— Хоча ні. Вона ще спить. Вони з Агнесою нещодавно навчилися спати по черзі.
— Чому?
— Джекі занадто голосно кричить серед ночі, якщо бачить кошмари про в’язницю. А Агнеса... мабуть, її дістали сни про тебе. Я одного разу чув, як вони сварилися. Коли спить лише одна, друга може хоч трохи контролювати свій розум.
— Копи приходили? Поранення ж вогнепальне.
— Ні. І навіть не питай, як ми з цим упоралися.
Федя кивнув і випустив сивий пелех диму, машинально рухаючи пачку цигарок туди-сюди. Данило ледве розумів, що відбувається. Перші два тижні після повернення з Леобурга, коли Агнеса лежала в лікарні й майже весь час перебувала в напівтямі, Федя ні на крок не відходив від Джекі. Він годував її, намагався розважати розмовами, стирчав біля ліжка, навіть коли дівчина спала. Але тільки-но Агнесі стало краще і її дозволили забрати додому, Федя раптово зник. Він приїжджав на вихідних, привозив харчі, питав про здоров’я дівчат і одразу, не побувши й п’ятьох хвилин, тікав. Спочатку Данило дивувався, але тепер його взяла злість. Якби не доглядальниця, яку на його прохання знайшла Маріанна Олександрівна, він самотужки не впорався б.
Федя повільно видихнув дим у вікно, замислено роздивляючись біле напівпрозоре марево на тлі вечірнього саду, а потім загасив недопалок і розкурив ще одну цигарку.
— Що в біса відбувається?
Федя здригнувся від запитання й зиркнув на друга, але надовго затримати погляд на ньому не зміг.
— Джекі й ти. Що між вами трапилося?
Данило похмуро спостерігав, як його друг совається на стільці, нервово струшує попіл і уникає прямого погляду.
— Ми кохалися. Розповісти докладніше? — нарешті видихнув він.
— Це я давно зрозумів,— кивнув Данило.— І що тепер? Це серйозно?
Ще один недопалок люто розчавлений у попільничці.
— Не знаю! — Федя підійшов до вікна й уперся руками в підвіконня.— Не знаю. Бачу її — і все!
— Ясненько,— всміхнувся Данило.
Федя обернувся до нього. Вираз його обличчя став презирливим, він скривився.
— Та що ти там можеш розуміти, якщо я сам ні хріна не тямлю! Дідько його розбере, що відбувається,— він похитав головою і звів погляд до стелі.— Це як хвороба, розумієш? Мене мало не трусить, коли вона поруч! Їй-бо, не думав, що таке буває!
— Ну, ти ж сам казав: якщо любов існує, то вона ось така — голову зносить,— усміхнувся Данило.— Оповідання ще свої писав...
— Ага, в дев’ятому класі,— в’їдливо мовив Федя.— Так-от, я ні бельмеса в цьому не розумію! І не знаю, як довго це зі мною триватиме. Може, до кінця життя, а може, вона набридне мені за тиждень! — він зробив паузу й підпалив ще одну цигарку.— Й ось це, Даньку, найпаскудніше. Я не знаю, як поводитися! Женя ну точно не та дівчина, якій я зможу сказати: «Було класно, бувай, я подзвоню».
— А у Джекі взагалі є телефон?
Федя кинув на Данила докірливий погляд і глибоко затягнувся. Данило спантеличено почухав брову.
— Вона не така, розумієш? — втомлено промовив Федя.— Не така, як мої друзі, батьки, сестра. Тут, у цьому будинку, в нас була цікава пригода, так. Але прийде завтра. І ми повернемося до Києва, а там...
— Ти будеш її соромитися?
— Та не соромитися, але... Нам обом буде важко.
В цей момент у коридорі щось грюкнуло.
— Так, стоп! — Федя сторожко витягнув шию.— Що це було?
— Напевно, кіт. Дівчата нагорі,— Данило підійшов до виходу з кухні й оглянув темну порожню їдальню. Нікого. Лише гучно відбивав годинник. Хлопець зачинив по собі двері й повернувся на місце.
— Розумієш, я не хочу її образити,— Федя опустився на стілець і відкинувся на спинку.— І боюся втратити. І потім знову думаю, що все це — якась цілковита дурня. Чорт, я сам собою не керую і нічого гарантувати не можу! Сам знаєш, як у мене з дівчатами зазвичай...
Данило важко зітхнув. Він не ліз у такі справи — людина має сама вирішувати, як поводитися в особистих стосунках, але тут ситуація була зовсім інша. Він ніколи не бачив приятеля таким схвильованим і не відчував у ньому такої симпатії до дівчини, про яку той говорив. Федя докурив третю, підпалив четверту цигарку й сьорбнув кави.
— Здається, ти забагато уваги звертаєш на чиюсь думку,— сказав Данило.— І драматизуєш. А щодо Джекі... Поговори з нею, коли прокинеться. Бодай поясни, куди ти зник. Поки що вигляд це має не дуже: переспав і звалив. Ти правда гадаєш, що їй від цього легше?
Федя насупився, задумливо перекочуючи кубики на браслеті. Він зіп’явся на ноги, загасив недопалок і, поплескавши Данила по плечу, вийшов з кухні. Данило підвівся з-за столу — Бальтазар терся йому об ноги й набридливо нявчав, вимагаючи їсти. Але тут у дверях знову постав Федя. На його обличчі застиг здивований вираз.
— Даню,— він кивнув у бік холу.— Дівчат нема.
Джекі насилу подолала останню сходинку. Синьо-гранатова кімната. Сонячне проміння, що пронизувало різнокольорове скло, розмалювало кімнату вибагливими візерунками. Останнє сонце дня, що вмирає. Вона відчинила вікно. Всередину увірвався прохолодний вечірній вітер і злегка скуйовдив її коротке незачесане волосся.
Тут її ніхто не потурбує бодай кілька хвилин. Часу вистачить, щоб оговтатися.
У вежі досі валялися покинуті смугасті матраци — відтоді, як вони з Федею притягли їх сюди під час облоги. Вона лягла на один, затулила обличчя руками й схлипнула.
Вони з Федею.
Не смій більше ніколи навіть подумати про це!
«Вона набридне мені за тиждень!»
А чого ти ще очікувала, дурна курко?!
«Я не знаю, як поводитися! Женя ну точно не та дівчина, якій я зможу сказати: „Було класно, бувай, я подзвоню“».
Так, її ще й збіса важко позбутися!
«Вона не така...»
Не така. Не така. Не така!!!
Джекі хотілося кричати. Злі слова вривалися в мозок, палили, пекли, кусали. Вона ж усе знала. Вона ж усвідомлювала. Звісно, вона йому не пасує, і він дуже добре це розуміє. А його родичі й друзі... дідько! Раптом Джекі відчула, як відчай перетворився на гнів — жахливий, дикий, від якого пекло все всередині ще гірше, ніж від Агнесиного поранення. Що він узагалі про себе думає?! Ще й Данилові прийшов поскаржитися! Може, сподівається, що той проведе з нею виховну роботу? Джекі посміхнулася, відчайдушно намагаючись проковтнути клубок, що стояв у горлі. Сіла й притулилася спиною до стіни. Коли Агнеса не рухалася або опускала «завісу» між їхніми свідомостями, біль був практично невідчутним, але цієї миті всередині защеміло, у лопатку ніби вдарив електричний струм.