— Господи,— вголос простогнала Джекі.— Ну, куди знову несе цю квочку?
За місяць поруч Джекі встигла палко зненавидіти леобурзьку панночку. Агнеса увірвалася в цю реальність, зробила її безпорадним інвалідом з неймовірною багатомовною кашею в голові й захопила все її життя, її тіло й душу. Думки, сни, картинки зі спогадів — все змішувалося й ставало спільним, ніби в її рідну домівку, якої в неї ніколи не було, нахрапом ввалився пройдисвіт з вулиці. Джекі звично починала фразу українською і закінчувала німецькою, їй хотілося плакати, коли Агнеса бурмотіла польські молитви й вони кружляли в неї в голові, наче опале листя. Джекі відчувала її присутність щомиті. Вони лише нещодавно навчилися зусиллям волі ставити між собою уявну «ширму». Спочатку не звертати уваги на чужі думки й спогади в голові було неможливо. Але потім Джекі вичитала в інтернеті про тибетські медитації — і день у день ігнорувати чужий голос ставало дедалі легше, допоки він не зник зовсім. Тепер вони могли відчувати одна одну лише на бажання, але почуття зруйнованої таємниці не полишало її ані на мить.
За кілька хвилин у двері постукали. Не чекаючи відповіді, Агнеса зазирнула до кімнати. Навіть у вечірньому сутінку було помітно, як спітніло її чоло — сходинки у вежі були занадто круті й високі, і кожен її крок віддавався невимовним болем всередині самої Джекі.
— Чому ті фтекла? — прошепотіла Агнеса.— Я шукала...
Як же, як же її дратує цей проклятущий німецький акцент! Вона ніби навмисно дратувала її, намагаючись говорити її мовою.
— На біса ти підняла «завісу»? В мене всередині тепер усе болить.
Агнеса винувато опустила очі.
— Я хотіла снайти тепе.
Джекі роздратовано сіпнулася.
— Господи, та говори вже німецькою! Я і так розумію! Чого тобі?
Агнеса нічого не відповіла, насилу прошкандибала через усю кімнату й опустилася на матрац поруч. Їхні погляди зустрілися, дівчина в темряві намацала руку Джекі й міцно стиснула долоню.
Джекі заплющила очі. Гнів, сум, біль — стільки болю, що самій і не витримати. Страх, сумніви й туга. Сльози підбираються так близько, що стримувати їх доводиться лише пекельним зусиллям волі. Тіло б’ють дрижаки, а в голові — картинки, картинки, картинки: ось Федя підпливає до неї в підвалі й зазирає в обличчя, ось він нахиляється до неї, щоб поцілувати, а вона каже про шпичаки, ось він ніжно торкається її волосся, підносячи ножиці... ось він притискає її до себе — так міцно, що, здається, от-от захрускотять її ребра, але їй хочеться ще сильніше, ще ближче, бо їй завжди його замало... Все скінчено. Її мало що цікавить тепер. Але плакати не можна. Ще чого! Цей герой точно захоче побачитися сьогодні, і не дай Боже...
Вії Агнеси затріпотіли, погляд став імлистим. По щоці повільно скотилася одна, друга сльоза, дівчина уривчасто зітхнула. І Джекі раптово відчула, як біль відходить, стає трохи м’якшим, хоча дихати досі було досить важко. Вона вражено дивилася на Агнесу. Її власні губи, її очі, її ніс, її волосся. Вона їй не сестра, не родичка й навіть не подруга. Вона — істота з паралельного світу. Але водночас не уявляє і не здогадується, а саме відчуває те, що Джекі навіть не в змозі вимовити. Джекі відчула таке полегшення, ніби Агнеса підставила плече під стотонну брилу, яку вона несла. І зробила це на власне бажання.
— Ходімо вниз,— Агнеса витерла очі мереживним носовичком.— Данило, мабуть, уже почав нас шукати.
— Пробач мені,— самими губами прошепотіла Джекі.— І...
«Я хочу з вами до Леобурга».
Це рішення прийшло так раптово, що здивувало її саму. В цьому світі їй більше нема чого робити. У неї нічого не залишилося.
— Ти впевнена? — відреагувала на її думку Агнеса, і між чорних брів лягла маленька напружена зморшка.— Адже ми з тобою...
— ...знову опинимося в одному світі,— кивнула Джекі.— Якщо ти згодна потерпіти мою пекельну вдачу, я вже якось потерплю твої тюремні жахіття.
Агнеса всміхнулася крізь сльози й м’яко торкнулася її щоки.
— Чого ти вирішив, що вони в садку? — Федя підвів голову й зустрівся поглядом з Данилом, який визирнув з вікна другого поверху.— Здається, з дому ніхто не виходив.
— Дійсно, Даню, чого ти вирішив?
Поруч з головою Данила виникла ще одна — трохи менша, з чорним волоссям, що безладно стирчало навсібіч.
Федя відчув, як усередині підстрибнули всі нутрощі — що було доволі дивно, адже він бачив її раніше щодня.
— Привіт,— кивнув він.— А де Агнеса?
— Я тут.
З вікна визирнула ще одна голова, і Федя, привітавши її поклоном, попрямував до будинку.
Джекі сиділа на стільці й, тільки-но він з’явився в кімнаті, окинула його іронічним поглядом. Федя зупинився навпроти неї і лише сторожко повів бровою. На мить здалося, що її очі гнівно зблиснули, але Джекі розвернулася до Данила і, не чекаючи, поки Федя втрутиться в розмову, спитала:
— Коли ви збираєтеся до Леобурга? За кілька тижнів, так?
— Мабуть, так,— кивнув Данило й кинув швидкий погляд на Агнесу.— А що?
— Я піду з вами. І це не обговорюється.
Федя здригнувся. В кімнаті стало неприродно тихо, Агнеса відвернулася до вікна, а Данило здивовано закліпав.
— Куди ти підеш? — Федя не впізнавав власний голос, хрипкий і грубий.— У Леобург?!
— Саме так,— спокійно підтвердила дівчина.— А що таке?
— Джекі, там зараз зовсім не так, як було в середині літа,— Данило похитав головою.— Там реально тхне смаженим. І ми з Агнесою не у відпустку туди йдемо. Була б моя воля — я б і її не брав.
— Я все це знаю,— рішуче відповіла Джекі.— Але тут мені робити нічого.
— Даниле, можеш мені повірити, умовляти її безглуздо,— з упевненістю в голосі сказала Агнеса.— Джекі розуміє, про що говорить.
Ці люди з’їхали з глузду! Федя відчув, як по спині сипнуло морозцем. Спочатку вони самі вирішили повернутися в місто на порозі війни, а тепер тягнуть туди його дів...
— Що за маячня? — вигукнув він так голосно, що сам не очікував.— Я нікуди тебе не відпущу!
Джекі зареготала, закинувши голову назад.
— Вибач, татусю, але мені вже є вісімнадцять! Тож я як-небудь сама...
Федя підлетів до неї і рвучко підняв зі стільця за лікоть. Агнеса охнула від болю, він відпустив руку Джекі й указав очима на вихід. Дівчина скептично підібгала куточок рота, але все-таки пішла до дверей.
— Женю, не дурій,— почав він, тільки-но вони вийшли з кімнати.— Це не весела пригода — там стріляють, рубають голови та вважають Данила й Агнесу за злочинців.
— Саме тому я й хочу їм допомогти,— спокійно відповіла вона.
— Їх я зупинити не можу, але... я не дозволю піти тобі! — Федя спробував узяти її долоню, але Джекі різко прибрала руку за спину.— Я розумію, ти образилася, що я так раптово... ну... зник. Просто мені треба було подумати й розібратися в собі. Мені потрібен був цей тайм-аут, це нічого не означає, і зараз я готовий...
От дідько, здається, обличчя вже, мов той буряк. Від кожного слова Федю то палило, то морозило, і лише зараз він наважився звести на неї погляд. Джекі міцно стиснула вуста, її погляд іскрився — на мить йому знову здалося, що у золотаво-зелених очах майнув гнів, але він одразу змінився знайомою в’їдливою посмішкою.
— Федю, та годі тобі! — сказала вона.— Ти серйозно вирішив, що мені потрібні твої вибачення? Ну, переспали — так уже сталося, було прикольно, облога, адреналін, усе таке... Не варто виправдовуватися. Все нормально.
Джекі підвелася навшпиньки, обійняла його й дзвінко цмокнула в губи. Після чого відпустила й пішла коридором.
— Я не вірю жодному твоєму слову.