Кая, опустивши голову, струсила попіл з цигарки. Тремтливо зітхнула і продовжила:
— Далі пригадую лише уривчасто. Мені дали ліки, якесь заспокійливе. Коли за три дні я прийшла до тями, його вже поховали. Мені сказали, що то навіть добре, що мене не було на похороні, бо то, можливо, стало б для мене надто страшною уразою. Згодом я занедужала, майже ціле літо пролежала з лихоманкою. Мені завжди видавалося, що його поховали надто поспіхом, ніби соромлячись того, як він помер.
— М-м-м… — Ти казала, що він лишив записку?
Кая глянула на фіорд.
— Так, на моєму нічному столику. Він написав, що має нерозділене кохання до дівчини, яка ніколи не покохає його у відповідь. Що він не хоче жити й просить пробачити йому біль, якого нам заподіяв, адже знає, що ми його любимо.
— Гм.
— Відверто кажучи, я дуже здивувалася. Евен ніколи не казав мені ні про яку дівчину, а ми розповідали одне одному майже все. І якби не Роар…
— Роар?
— Так. Того літа я вперше закохалася. Він був такий ласкавий і терплячий, навідував мене щодня, поки я нездужала, й слухав мої розповіді про Евена.
— Про те, якою незрівнянно прекрасною людиною він був.
— Саме так.
Харрі знизав плечима:
— Я робив те саме, коли померла мати. Ейстейн не був таким терплячим, як Роар. Тож спитав мене навпростець: може, я збираюся започаткувати нову релігію?
Кая, тихо засміявшись, затягнулася сигаретою.
— Гадаю, Роар з часом відчув, що мої спогади про Евена витіснили решту, включно з самим Роаром. Наш роман був нетривалим.
— Гм. Але Евен лишився.
Вона кивнула:
— За кожними дверима, які я відчиняю.
— Отже, через це, правда?
Кая знову кивнула.
— Повернувшись з лікарні тим літом, я не могла відчинити двері до своєї кімнати. Не змогла і все. Бо знала: щойно відчиню — він висить там. Знову. І це буде моя провина.
— Це завжди наша провина, адже так?
— Так.
— І ніхто не переконає нас у протилежному, навіть ми самі. — Харрі, викинувши недопалок у темінь, запалив нову сигарету. Пароплав унизу спинився коло пристані.
У бійницях бункерів журливо завивав вітер.
— Чому ти плачеш? — спитав він тихо.
— Бо це моя провина, — прошепотіла вона, сльози котилися по її щоках. — Я винна в усьому. Ти ж знав це весь час, чи не так?
Харрі затягнувся. Вийняв з рота сигарету й дмухнув димом на вогник.
— Ні, не весь час.
— А коли?
— Тоді, як побачив обличчя Бйорна Гольма в дверях будинку на Хольменвейєн. Бйорн Гольм — добрий експерт, але він не Роберт Де Ніро. Я враз побачив, що він справді здивований.
— Оце й усе?
— Цього було досить. За виразом його обличчя я зрозумів, що він і гадки не мав, що я вийшов на слід Лейке. Отже, він не бачив його імені на моніторі мого комп’ютера і це не він розповів про все Бельману. Тож якщо кріт — не Бйорн, то лишається лише одна людина.
Кая кивнула й змахнула сльози.
— Чому ти нічого мені не сказав? Нічого не заподіяв? Не відтяв мені голови?
— Навіщо? Я припустив, що ти мала на те поважні причини.
Вона похитала головою, вже не стримуючи сліз.