Світла було стільки, що навіть у сонцезахисних окулярах очі у Харрі пеком пекли. Як ото ніби дивитися на океан діамантів: лихоманково сяйливе світло, сонце світить на сніг, а сніг відбиває сонце. Харрі пересів далі од вікна, хоч і знав, що ззовні маленькі квадратики віконного скла скидаються на чорні непроглядні люстерка. Він глянув на годинник. Вони прибули у Ховасхютту вночі. Юссі Колкка облаштувався разом з Харрі та Каєю у хатинці, решта зарилися у сніг, дві групи по четверо, кожна у своєму кінці долини, десь за три кілометри одна від одної.
Щоб закинути приманку, вони обрали Ховасхютту. Причин на те було три. По-перше, саме на це чекав убивця. По-друге, вони сподівалися, що убивця чудово знається на цій місцевості й вважатиме за безпечне завдати удару саме тут. І по-третє, через те, що це — чудова пастка. До улоговини, де розташована хатинка, підійти можна лише з північного сходу та півдня. Адже на сході — прямовисна скеля, а на заході стільки урвищ та розколин, що треба знати місцевість як «Отче наш», щоб знайти стежку.
Піднявши бінокля, Харрі намагався побачити решту, але бачив лише білий сніг. Він розмовляв з Мікаелем Бельманом, що сидів у засідці на півдні, та з Мілано, що причаївся на півночі. За інших обставин вони б скористалися своїми мобільними, але у горах ловила лише одна мережа — «Теленор». Попередній державний монополіст мобільного зв’язку мав достатні кошти, щоб понатикати своїх вишок на кожному пагорбі, на кожному белебні, але поліцейські, як і Харрі, здебільшого користувалися іншими операторами, от і доводилось їм перемовлятися по рації. Аби його знайшли, коли щось скоїться у Державній лікарні, Харрі перед тим, як поїхати, залишив на автовідповідачі повідомлення про те, що він поза зоною досяжності, й дав номер Мілано, який користувався «Теленором».
Бельман переконував, що вони вночі не змерзнуть. Поєднавши спальні мішки, килимки, які відбивають тепло, й парафінові пічки, вони досягли бажаного ефекту — навіть довелося познімати частину одягу. А зараз у снігових лігвах, котрі вони викопали на схилах гори, зі стелі крапає тала вода.
Телебачення, радіо та газети чудово висвітлювали прес-конференцію, й лише ті, хто геть не цікавився розслідуванням убивств, ще не засвоїли, що Іска Пеллер разом з одним-єдиним поліцейським поїхала у Ховасхютту. Колкка та Кая повсякчас виходили, жестикулювали, показуючи на хатинку, на дорогу, якою прийшли, й на нужник на вулиці. Кая грала роль Іски Пеллер, а Колкка був тим єдиним слідчим, який допомагав їй згадати, що трапилось тієї лихої ночі. Харрі переховувався у вітальні, перенісши туди свої лижі й палиці, лижі решти двох стирчали у снігу перед хатинкою.
Харрі спостерігав за тим, як від подуву вітру здіймається у повітря легкий сніжок, що вкрив наст протягом ночі на голому сніговому плато. Сніг летів до гірських вершин, прірвами, схилами, нерівностями на ландшафті, застигаючи великими кучугурами та заносами, як сніговий карниз, що нависав над горою за хатинкою.
Звісно, Харрі припускав, що, можливо, чоловік, на якого вони полюють сьогодні, так і не з’явиться. Раптом Іски Пеллер з якоїсь причини немає у переліку приречених на смерть, чи убивця вирішив, що година зараз неслушна, а може, він має інші плани щодо Іски. Чи відчув лихе. Є й більш проста ймовірність: поїхав кудись, захворів…
Хай там як, а якби Харрі полічив усі випадки, коли інтуїція зраджувала його, він би ще розмірковував, чи не відмовитися взагалі від цього плану. Але він не рахував. Натомість він пригадав, скільки разів інтуїція підказувала йому те, що він і без того знав, лише досі не здогадувався. І зараз вона говорила, що убивця вже на шляху до Ховасхютти.
Харрі знову глянув на годинник. Убивці вони виділили двадцять годин. За гарними ґратками у величезному вогнищі потріскували ялинові дрова. Кая лягла відпочити у спальні, а Колкка сидів за журнальним столиком, змазуючи розібраний «Вейлерт Р11». Харрі упізнав німецьку зброю, бо на ній немає мушки. Ці пістолети — для ближнього бою, коли треба блискавично витягнути зброю з кобури, з-за ременя чи з кишені, тож якщо пістолет гладенький — не так ризиковано, що він за щось зачепиться. За таких обставин мушка не потрібна — зброю націлюють на об’єкт і стріляють не цілячись. Запасний револьвер — «Зіг зауер» — лежав поруч, зібраний, з набоями. Харрі відчував, що кобура за плечима від його власного «Сміт-Вессона» 38-го калібру упирається йому в ребра.
Вночі їхній гвинтокрил приземлився біля озера Недалванет за кілька кілометрів звідси, решту шляху вони здолали на лижах. За інших умов Харрі, певно, зачарувало б залляте місячним сяйвом плоскогір’я. Спалахами, що танцюють у небі. Чи майже раюванням на обличчі Каї, коли вони, ніби у казці, ковзали цим білим безгомінням і йому видавалося, ніби поскрипування снігу під лижами долинало здалеку. Але на карті стояло надто багато, він не мав права програти і не зважав ні на що, окрім роботи, крім полювання.