До нього підійшов Ердал.
— Нам пощастило! Оле має двох псів, навчених шукати зниклих під лавиною. Зараз їх везуть в Устаусет. Ленсмана Кронглі немає вдома, принаймні він не бере слухавки, але чолов’яга з готелю має скутер і може їх привезти. — Він ляскав себе по плечах, щоб зігрітися.
Бельман дивився на сніг під ногами. Десь під ним — Кая.
— Як часто тут сходять лавини, не казали?
— Раз на десять років, — відповів Ердал.
Бельман хитнувся на носках своїх черевиків. Дії решти, що тупцяли навколо, тикаючи палицями та лижами у сніг, скеровував Мілано.
— Пошукові собаки? — спитав Бельман.
— За сорок хвилин.
Бельман кивнув. Він знав, що й собаки-рятівники за цих обставин не зарадять. Бо коли їх привезуть, від часу сходження лавини мине вже більше години.
Шанси, що вони живі, не переважатимуть десяти відсотків, перш ніж собаки почнуть шукати. А за півтори години ці шанси майже дорівнюватимуть нулю.
Подорож розпочалася. Він кермував снігоходом. Здавалося, ніби й пітьма, і світло тішаться йому, ніби всипане діамантами небо відкривається йому, промовляючи: «Ласкаво просимо!». Він знав, що позад нього стоїть чоловік-привид, стежачи за його спаленою, обвугленою, всипаною пухирями спиною крізь приціл гвинтівки. Але тепер жодна куля його не наздожене. Тепер він нарешті вільний, він на тому шляху, на який прагнув, мчить туди, куди він завжди мріяв дістатись. Туди, куди вона поїхала, тим самим маршрутом. Він уже не був зв’язаний, і якби був спроможний ворушити руками й ногами, то просто підвівся б у сідлі, натиснув на газ і помчав уперед ще швидше. Здіймаючись у зоряне небо, він був сповнений бурхливої радості.
Розділ 59. Поховані
Харрі поринав у забуття крізь прошарки спогадів, снів та необміркованих думок. Все було добре. Окрім одного голосу, що лунав, безугавно повторюючи одне й те саме. Батькового голосу:
— …врешті, у тебе так сильно пішла кров, що дорослі хлопчаки злякалися й повтікали.
Він намагався відігнати цей голос, слухати чийсь інший. Але й інший був голосом Улава Холе:
— Ти боявся темряви, але заходив у темні кімнати…
Трясця, трясця, трясця.
Харрі розплющив очі, дивлячись у темряву. Спробував перевернутися, попри крижані, залізні снігові обійми. Спробував дриґати ногами. Почав копати сніг біля ґрат. Місця побільшало. Пальці намацали край ґрат. Він не повинен померти, Улаву Холе доведеться піти раніше, адже він, хай йому біс, батько! Тепер руки мали місце, щоб рухатись, і гребли сніг, мов лопати. Він протиснув руки крізь ґрати й потягнув їх до себе. Отак! Зрушили. Він знов смикнув. І відчув повітря. Важке, з запахом попелу. Але це все одно повітря. Поки ще воно є. Харрі взявся розгортати сніг. Зануривши руки уперед, намацав щось сипке і зрозумів, що то перегорілі дрова. Ґрати вистояли під час лавини, у каміні немає снігу! Він копав далі.
За кілька хвилин, може, секунд, він уже лежав калачиком на дні величезного вогнища, хапаючи ротом повітря й відкашлюючи попіл.
І раптом збагнув, що протягом усього часу думав лише про одне: про самого себе.
Він простягнув руку до кута каміна, де стояли батьківські лижі. Попорпався у снігу, поки не натрапив на те, що шукав. Одну з палиць. Стиснув кільце й потягнув її до себе. Гладенька, легенька, негнучка металева палиця легко ковзала до нього крізь сніг. Сидячи у каміні, він тримав у руках лижну палицю, затиснув її ногами й відірвав кільце. Тепер він має спис завдовжки близько півтора метра.
Кая та Колкка мають бути десь поруч. Він намітив маршрут, так вони зазвичай чинили на місці злочину, щоб усе ретельно перевірити, нічого не проґавити. Й узявся тицяти палицею. Він орудував швидко, тицяючи чимраз дужче, але тут був і деякий ризик. У найгіршому разі він втрапив би імпровізованим списом в око чи в горлянку, але то мало б значення, лише коли вони й досі дихають. Він почав тицяти ліворуч, він ніби вже перевіряв у тому місці, але ось спис намацав щось пружне. Сіпнув палицю, тицьнув обережніше — те саме! Спробував висмикнути палицю, вона не совалась. Щось утримувало її й смикало у свій бік, даючи зрозуміти, що там є хтось живий! Харрі смикнув палицю до себе, але той, інший, щосили в неї вчепився. Якщо Харрі копатиме, палиця лише стане завадою, тому він, всунувши руку в ремінь, щосили смикнув, але все одно ледве вивільнив палицю.
Харрі лежав, міркуючи, чому він не поклав палицю убік і не почав копати. І раптом зрозумів чому. Зачекав ще секунду. А потім почав тицяти палицею в інший бік від того місця, де був хтось живий. З четвертого разу він знайшов те, що шукав. Палиця знов уперлася у щось пружне. Черево? Він намагався визначити, чи рухається плоть під палицею вгору-вниз, повторюючи ритм дихання, але нічого не відчув.