Начебто вибір нескладний. Відкопати ліворуч легше, бо там є ознаки життя. Рятувати треба того, кого ще можна врятувати. Й Харрі вже стояв навколішки й знавісніло рив сніг, шукаючи того, хто не дихав.
Коли він дістався тіла, пальці вже були нечутливі, і йому довелося торкатися до нього тильним боком долоні, щоб намацати светр. Білий. Він намацав плече. Відгріб якнайбільше снігу, звільнив руку й потягнув безживне тіло крізь лаз, виритий у снігу. Її волосся спадало йому на обличчя, воно досі пахло Каєю. Він витягнув на долівку вогнища її голову та верхню частину тулуба, намагався намацати пульс, але пучки пальців були ніби кам’яні. Тоді він припав обличчям до її обличчя, але дихання не відчув. Розкрив їй рота, побачив, що язик не стане на заваді, вдихнув і видихнув повітря у легені Каї. Відсунувся, щоб ковтнути свіжого повітря, вдихнув порошинки попелу, але стримав кашель і видихнув їй до рота. Ще й іще раз. Він рахував: чотири, п’ять, шість, сім. Відчув, як перед очима все закрутилося, йому видавалось, ніби він знову біля каміна у хатинці на Леші, хлопчик, котрий дмухає на жар, щоб роздмухати полум’я, а батько сміється, бачачи, як він хитається біля каміна, бо у голові паморочиться, й він мало не непритомніє. Але він продовжував робити штучне дихання, бо знав, що надія повернути її до життя щомиті тане.
Схилившись над нею вдванадцяте, він відчув теплий повів у відповідь. Затамував подих, чекаючи й не ймучи віри, що таке можливо. Теплий потік припинився. І з’явився знов. Вона дихає! Тієї ж миті її тіло сіпнулося, вона закашляла. Потім він почув її дуже кволий голос:
— Харрі, це ти?
— Так.
— Де… я нічого не бачу.
— Усе гаразд, ми у каміні.
Пауза.
— Що ти робиш?
— Намагаюсь відкопати Юссі.
Харрі не знав, скільки спливло часу, поки він відкопав Колкку і його голова теж опинилась перед каміном. Але Колкці вже було байдуже. Харрі запалив сірника й устиг розгледіти великі очі фіна, що вдивлялися у порожнечу, а потім вогник згас.
— Він мертвий, — сказав Харрі.
— А ти можеш зробити йому дихання рот у рот?..
— Ні, — відрізав Харрі.
— І що далі? — знесилено прошепотіла Кая.
— Треба видряпуватись, — мовив Харрі, знайшовши її руку. Стиснув.
— А чи не можна нам залишитись тут і чекати, поки нас відкопають?
— Ні, — відповів він.
— Сірник, — мовила вона.
Харрі не відповів.
— Він згас миттєво, — сказала Кая. — Отже, тут теж немає повітря. Усю хатинку привалило снігом. Тому ти й не намагався його повернути до життя. Тут навіть для нас бракує повітря, Харрі.
Харрі підвівся й спробував пролізти крізь димар, але було затісно, плечі застрягали. Він знову сів навшпиньки, відламав кінці палиці. Тепер у нього була порожниста металева трубка. Він вставив її у димар і знов підвівся, цього разу випроставши руки над головою. Вийшло. Напад клаустрофобії припинився, щойно розпочавшись, ніби тіло відчуло, що зараз не може дозволити собі такої зайвини. Упершись спиною в одну стіну димаря, а ногами в іншу, він спробував зробити кілька кроків угору. Молочна кислота випалювала м’язи стегон, він дихав важко, у голові знову запаморочилось. Але він не здавався: звести ногу, упертися, знову крок нагору… Що вище він підіймався, то тепліше ставало, отже, тепле повітря, що здіймалося від вогнища, не знайшло дороги назовні. І він зрозумів, що якби, коли зійшла лавина, вони палили вогнище, то зараз би вже померли від чадного диму. Сказати б, поталанило. От лише лавина не була щастям. Гуркіт, який вони чули…
Палиця вперлася у щось нагорі. Він видерся ще вище. Помацав вільною рукою. Залізні ґрати, такі, як ото зазвичай закривають димарі, щоб до хатини не втрапила білка чи якась інша тваринка. Він провів пальцем по краю ґрат. Дідько, їх приварено.
Він розчув кволий голос Каї:
— Харрі, у мене в голові паморочиться…
— Дихай глибше.
Він просунув палицю крізь ґрати.
На тому боці снігу не було!
Нехтуючи пекучим болем у м’язах, він проштовхував палицю все далі й далі. І відчув розчарування, коли вона натрапила на щось тверде. Димовий ковпак. І як він забув про цей клятий ковпак, що захищав димар від снігу та дощу! Він просунув палицю убік, під край ковпака, але вперся у масивний, спресований шар снігу, набагато твердіший за той, що у хатинці. Але, можливо, сніг просто забився у порожнисту трубку. Пропихаючи сантиметр за сантиметром порожнисту палицю уперед, Харрі молився, щоб опір нарешті зник. Це б свідчило, що він пробився крізь снігове пекло. А отже, він зміг би видмухнути сніг з цієї соломинки, вдихнути повітря, свіже, життєдайне повітря. Проштовхнути угору Каю, щоб вона теж удихнула цю живильну ін’єкцію. Однак пробоїни не вийшло. Палиця уперлася у пруття залізних ґрат, і нічого не сталося! Але він не здавався, всмоктував вміст трубки, холодний сніг забив йому горлянку. Не маючи змоги й далі утримуватись ногами й спиною об стіни, Харрі посунувся. Він кричав, упирався руками й ногами, обдирав долоні до крові, але сунувся усе нижче й нижче. Й обома ногами впав на тіло, що лежало внизу.