У маленькому районі, певно, всі й справді знали одне одного, принаймні ті троє чудово пригадували Мікаеля Бельмана. Хлопці вважали, що він був дуже крутий. Ще б пак: відбив у Юлле кралю, коли тому за наркоту дали рік умовно. А тоді Юлле засудили по-справжньому, бо хтось настукав, що він крав на бензоколонці у Мортенсрюді пальне. Кралю звали Ула Сварт, дівка що треба, трохи старша за Бельмана. Ну, Юлле відсидів, вийшов із в’язниці і поклявся при всіх, що Бельманові це так не минеться. Але коли він прийшов у гараж за своїм «каваєм», на нього вже чекали двоє у каптурах. Вони відгамселили його залізними прутами так, що той уже думав — гаплик. А наостанок пообіцяли: якщо він хоч пальцем торкнеться Бельмана чи Ули, то йому — кранти. Пліткують, що Бельмана серед цих двох не було. Але один з них — його всі називають Бівіс — вірний його служка.
Й це був єдиний козир у руках Рогера Єндема, коли він зателефонував до Бівіса — Трульса Бернтсена. Тим паче треба поводитися так, наче у нього в руках усі козирі.
— Я лише хотів спитати, чи правда, що ви свого часу побили Станіслава Ґессе, тимчасового працівника відділу кадрів поліцейського відділка у Стовнері? На прохання Мікаеля Бельмана.
Запала тривала тиша.
Рогер кахикнув:
— Отже?
— Брехня то все.
— Що — брехня?
— Що Мікаель мене про щось просив. Усі ж бо бачили, як цей бісів поляк чіплявся до його дружини, тож побити його міг будь-хто.
Рогеру Єндему спало на думку: щодо прохання, він, певно, повірив би. А ось щодо «будь-кого»… Ніхто з колишніх колег Бельмана по стовнерському відділку, з якими балакав Рогер, ніби й не могли сказати про нього нічого лихого. Але його відверто недолюблювали, ніхто б заради нього на рожен не поліз. Ніхто, крім однісінького, вірного пса Бівіса.
— Дякую, на цьому все, — мовив Рогер Єндем.
Харрі добув з кишені свій телефон і приклав до вуха:
— Слухаю!
— Це Бйорн Гольм.
— Бачу.
— Святий Боже! Я й не сподівався, що ти тепер маєш список контактів.
— Певна річ. Можеш пишатися — ти один з чотирьох у тому списку.
— А що там у тебе за галас? І де ти є?
— Та це гравці галасують, сподіваючись, що це допоможе їм виграти. Я на іподромі.
— Що?
— У «Бомбей-Гарден».
— Але… як тебе туди впустили?
— Я член клубу. А що таке?
— Трясця, Харрі. Хіба ти робиш ставки на коней? Чи тебе Гонконг нічого не навчив?
— Охолонь. Я прийшов, щоб перевірити алібі Аслака Кронглі. За даними його відділка, він був у відрядженні в Осло, коли вбили Шарлотту та Боргні. Не дивина, що він частенько навідується в Осло. І я саме дізнався причину.
— «Бомбей-Гарден»?
— Так. Аслак Кронглі має великий клопіт — він гравець. Я переглянув виписки з його кредиток, котрі тут записують у комп’ютер. Тут і час, і все таке. Кронглі чотири рази використовував свою картку, і, як випливає з дат, він має алібі. Прикро.
— Гаразд. А їхній комп’ютер з бухгалтерськими даними стоїть у тій же кімнаті, що й автомат для перегонів?
— Що ти кажеш? Голосніше, бо тут саме фінішний ривок.
— Вони… Та пусте. Я телефоную, щоб сказати, що на лижних штанях, які Аделе Ветлесен носила у Ховасхютті, ми знайшли сперму.
— Що? Не жартуєш? Отже, невдовзі ми…
— Невдовзі ми отримаємо ДНК сьомого. Якщо це його сім’я. І єдиний спосіб переконатися у цьому — відкинути решту чоловіків, які були у Ховасхютті.
— Отже, потрібні зразки їхніх ДНК…
— Так, — мовив Бйорн Гольм. — З Еліасом Скугом жодних проблем — його ДНК у нас є. А от із Лейке не так просто. Ми, звісно, можемо знайти його ДНК у нього вдома, але для цього потрібне судове рішення. Але після того, що сталося, отримати це буде навряд чи можливо.
— Я подбаю, — сказав Харрі. — До речі, нам потрібна ДНК Кронглі. Навіть якщо він не вбивав Шарлотту та Боргні, то міг зґвалтувати Аделе.