— Т-так.
Трохи хрипкий голос вів далі:
— Коли тіло добудуть, треба якнайшвидше його упізнати. Ще ми знаємо, що воно дуже обгоріло. Тому негайно потрібні зразки ДНК людей, котрі зникли безвісти. Адже від Тоні протягом усього цього часу звісток немає…
Серце Лене ладне було от-от вирватися з грудей.
Голос на тому кінці дроту говорив далі:
— Чи не були б ви ласкаві допомогти нашому криміналістові взяти зразки ДНК у помешканні Тоні?
— Я-які зразки?
— Волосся з гребінця, слина з зубної щітки, вони й самі ще не певні, що їм потрібно. Головне — щоб ви як його наречена дали дозвіл і чекали біля будинку з ключами.
— Зв-вісно…
— Дуже дякую. Тоді я зараз же направлю експерта на Хольменвейєн.
Лене поклала слухавку. Відчула, як з очей бризнули сльози. Знову нап’яла навушники.
І ще почула останній рядок, у якому Трейсі Чепмен співає про те, що треба всього-на-всього стрибнути у швидке авто й помчати у заповітне місце. Пісня скінчилась. Лене клацнула кнопку «повторити».
Розділ 65. «Кадок»
Нюдален — яскравий приклад деіндустріалізації в Осло. Фабричні будівлі, які не позносили у намаганні замінити все на гладенькі й чепурні дизайнерські офісні будівлі зі скла та сталі, перебудували у телестудії, ресторани чи просторі приміщення з вільним плануванням, зведені з червоної цегли, де вентиляційні та водогінні труби не заховані у стінах.
Ці будівлі радо винаймали різноманітні рекламні агенції, які прагнули показати нетрадиційний, творчий підхід, що процвітає не лише у дорогих представницьких офісах у центрі, які винаймають конкуренти, але й у дешевих промислових приміщеннях. В дійсності будівлі у Нюдалені коштували стільки ж, скільки й у центрі, позаяк насправді всі рекламні агенції розмірковують однаковісінько. Тобто йдуть за модою, наганяючи ціни на те, що є модним.
Втім, власники ділянки, на якій стояла занедбана фабрика «Кадок», не брали участі у цій божевільній золотій лихоманці. Коли через чотирнадцять років після виробництва зі збитками й китайського демпінгу на ринках фабрику нарешті закрили, спадкоємці власника, сварячись за спадок, всі почубилися між собою. Тож фабрика так і стояла за парканом на західному березі річки Акер, поступово перетворившись на пустку. Без усіляких перепон ділянка заростала чагарниками та деревами, і згодом вони геть заступили будівлю фабрики від сторонніх очей.
Однак висячий замок на воротах зовсім новий, подумав Харрі.
— Перекуси дужку, — звелів він поліцейському, що став поруч.
Щелепи величезних обценьків здолали метал легко, наче пройшли крізь масло, перекусивши дужки замка так само швидко, як Харрі отримав ордер на обшук. Склалося враження, що у прокурора у Крипосі було багато інших, більш нагальних справ, аніж видавати якийсь ордер. Тож Харрі навіть не встиг до кінця розтлумачити, як уже тримав у руці заповнений бланк. Йому навіть спало на думку, що відділу убивств теж непогано було б мати кількох таких квапливих прокурорів, що повсякчас крутяться, як білка в колесі.
У променях низького надвечірнього сонця скалки битого скла у вікнах фабрики стирчали, наче зуби. Скрізь панувала занедбаність, як і повсюди у покинутих фабриках, де колись кипіла бурхлива, продуктивна діяльність, але нині там не було ні душі. Де колись чутно було грюкіт заліза об залізо, крики, лайки й сміх упрілих робітників, що силкувалися перекричати гуркіт машин, тепер у почорнілі від кіптяви повибивані вікна дме вітер, гойдаючи павутину із засохлими комахами.
На великих дверях, що вели до цеху, замка, однак, не було. кілька хвилин вони крокували приміщенням з чудовою акустикою, й видавалось, що фабрику не закрили, а евакуювали: інструменти лежали на робочих місцях, стояла готова до завантаження палета з білими відерцями з написом «PSG TYPE 3», на спинці одного із стільців висіла синя роба.
Вони зупинились посеред цеху. В одному кутку здіймалась десь на метр від долівки кабінка, схожа на маяк. Для начальника зміни, подумав Харрі. Нагорі по периметру йшла галерея, з одного боку туди виходили двері. Мабуть, їдальня та кабінети адміністрації, припустив Харрі.
— З чого почнемо? — спитав Харрі.
— Та як зазвичай, — відповів Бйорн Гольм і роззирнувся. — З лівого горішнього кутка.
— Що шукатимемо?
— Якийсь стіл чи лавку, пофарбовані синім етернітом. Плями на штанях були трохи нижче задніх кишень, вона не лежала, а сиділа на чомусь, опустивши ноги.