— Я прагну тебе, — прошепотіла вона, куснула за вухо й опустила руку нижче. Помітила, як тіло під рукою напружилось.
— Кає…
— Чи я голубитиму тебе?
Їй здалося, що якусь мить він вагався, зауважила якесь відчуження. Обхопивши іншою рукою його шию, зазирнула просто у вічі:
— Прошу…
Він посміхнувся. М’язи його розслабилися. Він поцілував її. Обережно. Обережніше, ніж вона сподівалася. Вона томливо зітхнула, почала розстібати його ґудзики.
— Ах, біс би тебе взяв, — простогнав він, хапаючи її на руки. Зніс нагору сходами. Ногою прочинив двері у спальню й поклав її на ліжко. З материного боку. Вона відхилила голову назад, заплющила очі. Відчула, як він знімає з неї одяг. Швидко й рішуче. Відчула тепло, яке випромінювало його тіло за секунду до того, як він опустився й з силою накрив її собою. Так, подумала вона. Саме біс би мене взяв…
Вона лежала, випроставшись, припавши щокою та вухом до його грудей, і слухала калатання його серця.
— Про що ти думав? — спитала пошепки. — Лежачи там, у снігові, й знаючи, що помреш?
— Що я хочу жити, — відповів Харрі.
— Тільки про це?
— Тільки про це.
— І не про те, що… зустрінеш тих, кого любив?
— Ні.
— А я думала. Було так дивно… Ніби щось важливе розпадається на друзки. А потім страх минувся, й стало так спокійно. Я просто відключилася. А потім з’явився ти. І розбудив мене. Врятував.
Харрі простягнув їй свою сигарету, вона затягнулася. Усміхнулася:
— А ти герой, Харрі. Таким медалі дають. Хто б міг подумати, га?
Харрі похитав головою:
— Знаєш, люба, я думав спочатку лише про себе. Поки я не дістався до каміна, у мене навіть думки про тебе не було.
— Так, але коли ти там опинився, у тебе ж все одно було мало повітря. І ти знав, що коли розкопаєш мене, нам знадобиться його вдвічі більше.
— Що тут скажеш? Отака я щедра душа.
Вона, сміючись, штовхнула його у груди:
— Герой!
Харрі глибоко затягнувся:
— А може, це був інстинкт виживання, який обдурив совість.
— Що ти маєш на увазі?
— Той, кого я знайшов першим, так учепився в палицю, що не хотів її віддавати нізащо. Я зрозумів, що це, певно, Колкка й що він ще живий. Знав, що рахунок іде на секунди, хвилини, але замість того, щоб відкопувати його, я тицяв палицею, шукаючи тебе. Ти не ворушилася. Я гадав, що ти вже нежива.
— І?
— І може, десь у глибині душі я подумав, що коли першою відкопаю тебе, то той, хто ще живий, тим часом помре й усе повітря лишиться мені. Важко сказати, що керує нами.
Вона мовчала. За вікном почувся шум мотоцикла, потім зник. Мотоцикл у лютому. А сьогодні він бачив перелітну пташку. У всьому зрушилась рівновага.
— Ти завжди так багато розмірковуєш? — спитала вона.
— Ні. Можливо. Не знаю.
Вона пригорнулась до нього ще дужче:
— А зараз про що думаєш?
— Звідки він знає те, що знає?
Вона зітхнула:
— Наш убивця?
— І чому він грається зі мною? Навіщо послав палець Тоні Лейке? Як він міркує?
— І як ти збираєшся це з’ясувати?
Він загасив сигарету в попільничці, що стояла на тумбочці. Глибоко зітхнув і хрипко й довго видихав.
— У тому-то й річ. Я знаю лише один спосіб. Я маю з ним поговорити.
— З ним? Із Залицяльником?
— З таким самим, як він.
Засинаючи, він бачив сон. Він дивився на цвях. Який стирчав з голови чоловіка. Але обличчя у нього було знайоме. Яке він часто бачив. Навіть нещодавно. І раптом у роті в Харрі щось вибухнуло, він здригнувся. Він спав.
Розділ 70. Мертва зона
Харрі йшов лікарняним коридором у супроводі одягненого у цивільне охоронця. Лікарка випереджала їх на два кроки. Розповідала про стан пацієнта, готувала до того, що постане перед його очима.
Вони підійшли до дверей, і охоронець розчинив їх. За дверима було ще кілька метрів коридору. Ліворуч — троє дверей. Перед одними стояв ще один охоронець, вже у формі.
— Він спить? — спитала лікарка, поки охоронець обшукував Харрі. Офіцер кивнув, виклав вміст кишень Харрі на стіл, відімкнув двері й відступив убік.
Лікарка дала знак Харрі зачекати, увійшла до палати разом з охоронцем. І враз вийшла.