— Що ж до технічного боку, то зараз ти працюєш на Крипос, а отже, є частиною Бельманової команди, — мовив керівник відділу. — Отже, арешт, який ти проведеш, стане заслугою Бельмана.
— А якщо я — знов-таки, лише гіпотетично — поінформую вас і дам змогу провести арешт комусь з відділу убивств, наприклад Каї Сульнес чи Магнусу Скарре?
— Дякую, але навіть від таких щедрот я змушений відмовитися, Харрі. Я вже сказав, що зв’язаний домовленістю.
— Гм. Бельман досі на тебе тисне?
Хаген зітхнув.
— Якщо я утну такий кульбіт — позбавлю Бельмана змоги провести арешт у найгучнішій справі про убивства у Норвегії, — Міністерство юстиції все одразу збагне. Наприклад, що я знехтував наказами і привіз тебе, щоб розслідувати цю справу. Це вже відіб’ється на всьому відділі. Даруй, Харрі, але не можу.
Харрі замислено вдивлявся у простір.
— О’кей, босе. — Він скочив зі стільця й хутко попрямував до дверей.
— Стривай!
Харрі зупинився.
— А чому ти про це питаєш саме зараз, Харрі? Трапилося щось таке, про що мені варто знати?
Харрі захитав головою:
— Лише припущення, босе. Адже саме в цьому наша робота, хіба ні?
До третьої години Харрі надзвонював по телефону. Останній дзвінок був до Бйорна Гольма, котрий, як зазвичай не вагаючись, погодився кермувати.
— Я ще не сказав, куди й навіщо, — мовив Харрі.
— Немає потреби, — відповів Бйорн Гольм і додав, карбуючи кожне слово: — Я — тобі — довіряю.
Запала тиша.
— Може, я заслужив, — мовив Харрі.
— Заслужив, — відповів Бйорн Гольм.
— Гадаю, я вже вибачався, хіба ні?
— Ні.
— Як то — ні? Ви… ви… ви… Трясця, як же важко… Ви…ви…
— Що — двигун заглух? — мовив Бйорн, і Харрі відчув, як той посміхається.
— Вибач, — сказав Харрі. — Сподіваюсь, знайду якісь відбитки пальців, які попрошу тебе перевірити, перш ніж ми поїдемо о п’ятій. Якщо збігу не буде, то їхати тобі не доведеться, так.
— А чому все так утаємничено?
— Тому що ти мені довіряєш.
Було пів на четверту, коли Харрі постукав у двері тісної кімнатки чергового у Державній лікарні.
Двері відчинив Сигурд Олтман.
— Привіт, ви не могли б поглянути на ось це?
Він простягнув медбрату невеликий стосик світлин.
— Вони липкі, — зауважив Олтман.
— Їх щойно роздрукували.
— Гм. Відтятий палець. Що трапилось?
— Маю підозру, що хазяїн пальця отримав велику дозу кетаноміну. Мене цікавить, чи ви спроможні як анестезіолог сказати: можемо ми знайти у пальці залишки цієї речовини?
— Певна річ, адже вона розноситься кров’ю по всьому тілу.
Олтман мигцем проглянув знімки.
— Палець майже знекровлений, але теоретично вистачить і крапельки.
— Тоді ще питання: чи можете ви допомогти нам під час сьогоднішнього арешту?
— Я? Але хіба у вас немає судових медиків, котрі…
— Саме у цій царині ви кращий знавець, ніж вони. А ще мені потрібна людина, на яку я можу покластися.
Олтман знизав плечима, глянув на годинник і повернув світлини.
— Моє чергування збігає за дві години, тож…
— Чудово. Тоді ми заскочимо за вами. Ви увійдете у кримінальну історію Норвегії, Олтмане.
Медбрат вичавив безбарвну посмішку.
Мікаель Бельман зателефонував, коли Харрі пішов до криміналістичного відділу.
— Де ти був, Харрі? Нам бракувало тебе на ранковій нараді.
— Вештався то там, то тут.
— То там, то де?
— Нашим улюбленим містом, — мовив Харрі, поклавши великий конверт формату А4 на стіл перед Кімом Еріком Локкером і показуючи на пальці, мовляв, це треба перевірити на відбитки пальців.
— Я починаю нервуватися, коли ти цілий день не з’являєшся на екрані радара, Харрі.
— Невже ти мені не довіряєш, Мі-ка-е-лю? Боїшся, що я кинуся в запій?
Тиша.
— Ти підзвітний мені, я лише хочу бути у курсі, та й по всьому.
— Звітую: звітувати нема про що, шефе.
Харрі поклав слухавку, зайшов у кабінет до Бйорна. Беата вже була там, чекала на нього.
— То що ти зібрався нам повідати? — спитала вона.
— Казку про розбійників, — мовив Харрі, сідаючи.
Він уже розповів половину історії, як у двері просунулась голова Локкера.
— Ось що я виявив, — сказав він, простягаючи плівку з відбитками.
— Дякую, — мовив Гольм, взяв плівку й поклав у свій сканер, сів за комп’ютер, відкрив течку з відбитками, які знайшли на Хольменвейєн, і розпочав пошук збігів.
Харрі розумів, що це триватиме лише кілька секунд, але все одно заплющив очі, прислухаючись, як гупає серце. Хоча вже знав, знав… І Сніговик теж знав. І дав Харрі дещицю, якої йому бракувало, — точні слова, звукову хвилю, яка спричиняє сходження лавини.