Розділ 76. Повторне упізнання
— Що ти сказав? — перепитав Харрі, притискаючи слухавку до вуха щільніше, ніби помилка крилася у тому, що він не розчув.
— Кажу, що труп під снігоходом — не Тоні Лейке, — відповів Кронглі.
— А чий тоді?
— Одда Утму. Це місцевий самотній вовк, провідник. Завжди носить одну й ту саму червону фланелеву сорочку. Це його снігохід. А ще я упевнений, що це він, бо бачив зуби покійного. Радше — єдиний зогнилий пеньок. Лише Бог відає, де решта зубів та брекети.
Утму. Брекети. Харрі згадав, як Кая розповідала йому про провідника, що відвозив її на снігоході у Ховасхютту.
— А пальці, хіба вони не покривлені?
— Певна річ. Бідолашний Утму дуже страждав від артриту. Бельман особисто зателефонував мені й попросив тобі повідомити. Адже це зовсім не те, чого ти сподівався, Холе?
Харрі відкотився у кріслі від письмового столу.
— Принаймні не зовсім те. А чи міг це бути нещасний випадок, Кронглі?
І вгадав відповідь, ще не почувши її. Того вечора і вночі яскраво світив місяць, тож навіть з вимкненими фарами проґавити цю розколину було просто неможливо. А надто людині, яка чудово знається на цій місцевості. Та ще й їдучи так повільно, що снігохід відлетів усього на три метри від прямовисного обриву, падаючи більш як з сімдесяти метрів.
— Пусте, Кронглі. Скажи-но мені ліпше про опіки.
Той забарився з відповіддю.
— Ну… Обпечені руки та спина. Шкіра на руках полопалася, видно червоне м’ясо. Спина подекуди взагалі обвуглена. І між лопатками на спині якийсь наче відбиток чи візерунок…
Харрі заплющив очі. Пригадав візерунок на пічці у хатинці. Згорілі шматочки м’яса.
— …схожий обрисами на оленя. Щось іще, Холе? Нам уже треба підіймати його нагору…
— Все, дякую, Кронглі.
Він поклав слухавку і замислився. Отже, це — не Тоні Лейке. Звісно, це міняє деталі, але не всю картину. Утму став черговою жертвою хрестового походу Олтмана, котрому, мабуть, у чомусь завадив. Вони мають палець Тоні Лейке, але де ж його тіло? І раптом Харрі пронизала думка. А чому має бути труп? Теоретично Тоні Лейке може бути досі серед живих, десь замкнений. І лише Сигурд Олтман знає де.
Харрі набрав номер ленсмана Ская.
— Та він узагалі відмовляється й слово комусь сказати, — відповів Скай, щось жуючи. — Окрім свого адвоката.
— А хто його адвокат?
— Юхан Крон. Знаєш такого? Скидається на хлопчака і…
— Так, чудово знаю.
Харрі зателефонував у офіс Крона, його з’єднали, Крон обізвався трохи привітно і трохи підозріливо. Такий зазвичай і буває голос у професійного адвоката, коли йому телефонує сторона обвинувачення. Він вислухав Харрі й одказав:
— Мені прикро, та навіть якщо ви маєте конкретні факти, що мій клієнт, можливо, когось тримає взаперті чи наражає на небезпеку чиєсь життя, — я не можу дозволити вам поговорити з Сигурдом Олтманом, Холе. Ви висуваєте проти нього тяжкі звинувачення, й мені не треба пояснювати вам, що моя робота полягає саме в тому, щоб якнайкраще дбати про інтереси звинуваченого.
— Згоден, — мовив Харрі, — не переймайтеся.
Поклавши слухавку, Харрі визирнув з вікна свого кабінету. Він шукав поглядом відому скляну будівлю в Грьонланні. А крісло й справді зручне, годі навіть сумніватися.
Потому він набрав ще один номер.
Катрина Братт щебетала жваво, наче жайворонок.
— Мене за пару днів випишуть, — повідомила вона.
— Я гадав, що ти там з власної волі.
— Саме так, але формально мене мають виписати. Отож я й чекаю. А ще мені запропонували певну паперову роботу в управлінні, коли збіжить термін лікарняного.
— Чудово.
— Маєш до мене справу?
Харрі пояснив.
— Тобто ти прагнеш знайти Тоні Лейке, обминувши Олтмана? — уточнила Катрина.
— Саме так.
— А на твою думку, з чого мені варто почати?
— Я маю лише одне припущення. Відразу по зникненні Тоні ми з’ясували, що він не зупинявся ночувати ані в Устаусеті, ані деінде поряд. Я перевірив дані за останні роки й дізнався, що він практично ніколи не зупиняється ночувати неподалік Устаусета, окрім кількох туристичних хатинок. Дивно, бо він бував у горах частенько.
— Може, він трохи лукавив, не записуючись у книзі відвідувачів, щоб не платити?