— Жодної будівлі, до якої можна зробити примурок, на його ім’я не зареєстровано, ми перевіряли. Але ти ж не купуватимеш продукти, якщо зупинятимешся у готелі чи у туристичній хатинці? Гадаю, Тоні незаконно облаштував собі невеличку дачку десь поблизу Національного парку, про яку, за його власними словами, давно мріяв. Певна річ, вона чудово схована у місцевості, чужий не знайде. Місце, де б йому не набридали. Але ж де? — Харрі раптом збагнув, що він підхопився і крокує лікарняною палатою туди-сюди.
— …Аби ж знаття! — мовила Катрина Братт.
— Стривай! Якої пори року він усе це придбав?
— Зараз… У рахунку зазначено… шосте липня.
— Якщо ти прагнеш приховати хатинку, вона має розташовуватись подалі від шляху, схована від сторонніх очей. Кажеш, сталевий дріт?
— Так. І маю здогад навіщо. Коли у шістдесятих бергенці зводили хатинки в Устаусеті на белебнях, які найдужче продуває вітром, вони часто закріплювали будівлі сталевим дротом.
— Отже, хатинка Лейке має розташовуватись на белебні, де добре продуває вітром, і саме туди він мав завезти будматеріалів на тридцять тисяч крон. Але як це зробити, коли стоїть літо, снігу немає, а отже, снігохід не стане у нагоді?
— Коні? Джип?
— Через річки, болота, до нагір’я? Ну, давай, міркуй!
— Гадки не маю…
— А я маю. Бачив на фото. Бувай!
— Зажди.
— Що?
— Ти просив перевірити, що поробляв Утму в останні дні життя. У віртуальному світі він наслідив небагато, але кілька разів телефонував. Одним з останніх був дзвінок до Аслака Кронглі. Схоже, йому відповів автовідповідач. А останній дзвінок з його телефону був у SAS. Згодом я перевірила у їхніх розрахункових системах. Він замовив квиток на літак до Копенгагена.
— Гм. Він не схожий на людину, що полюбляє подорожувати.
— Так. Щоправда, паспорт у нього таки був, хоч за останні двадцять п’ять років він не значиться у жодній системі з продажу квитків.
— Себто людина, яка майже не відходила від власної оселі, раптом прагне полетіти у Копенгаген? До речі, коли він мав летіти?
— Вчора.
— О’кей. Дякую.
Поклавши слухавку, Харрі схопив пальто й кинувся до дверей. Але озирнувся. На гарну жінку, себто на сестру. Він хотів спитати, як вона живе там без нього? Але вчасно схаменувся і не поставив такого ідіотського питання. Коли це вона без нього не давала собі ради?
— Бувай, — сказав він.
Єнс Рат стояв розгублений. Спина під піджаком та сорочкою змокріла. Бо щойно йому зателефонували в офіс і повідомили, що до нього завітала поліція. Кілька років тому він мав неприємності з відділом розслідування економічних злочинів, але наразі справа закрита. Утім, щойно помітивши поліцейське авто, Єнс Рат відчув, що його кинуло в піт і він котився градом. Невисокий Рат дивився на поліцейського, що підіймався сходами йому назустріч. Зупинився, вивищуючись над Ратом, твердо й швидко потиснув йому руку.
— Харрі Холе, відділ розсліду… Крипос. Я прийшов з приводу Тоні Лейке.
— Є щось нове?
— Може, сядемо, Рате?
Вони всілися на стільці в стилі Корбуз’є, і Рат зробив непомітний знак Венке за стійкою: кави не треба, бо кавою частували, коли приходили інвестори.
— Нам треба, аби ви показали, де його хатинка у горах, — мовив поліцейський.
— Хатинка?
— Бачу, ви відмінили частування кавою, Рате. Але то пусте, бо у мене так само обмаль часу, як і у вас. Я знаю, що вашу справу у відділі розслідування економічних злочинів закрито. Але варто мені зателефонувати, і її знову відкриють. Сумніваюся, що вони й цього разу щось знайдуть, але обіцяю, що вони вимагатимуть, щоб ви показали документацію…
Рат заплющив очі.
— Святий Боже!
— …яка забере у вас набагато більше часу, ніж знадобилося, щоб звести хатинку у горах для вашого колеги, товариша й друга віддавна Тоні Лейке. То як?
Єдиний талант Єнса Рата полягав у тім, що він міг блискавично визначити, що для нього найгірше. На це йому знадобилося не більше секунди.
— Гаразд…
— Поїдемо завтра о дев’ятій.
— Як?..
— Так само, як ви завозили туди матеріали. Гвинтокрилом. — Поліцейський підвівся.
— Лише одне питання! Тоні завжди ретельно пильнував, щоб жодна жива душа не дізналась про цю хатину. Гадаю, навіть Лене, з якою він заручений, про неї не знала. То як же ви…
— Рахунок за будівельні матеріали в Єйлу, а також фото, на якому ви утрьох сидите в робах на стосі дощок перед гвинтокрилом.
Єнс Рат швидко кивнув:
— Зрозумів. Отже, те фото.
— До речі, хто знімав?
— Пілот. Перед тим, як вилетіли з Єйлу. Це була ідея Андерса — розіслати його разом з повідомленням для преси про те, що ми відкриваємо діловий центр. На його думку, у робах ми мали крутіший вигляд, ніж у костюмах та краватках. І Тоні погодився, бо скидалося на те, ніби гвинтокрил належить нам. Хай там як, а у фінансових виданнях часто друкують цю світлину.