Сигурд обережно відсьорбнув зі склянки з водою, що стояла перед ним на столі, й кинув погляд на Юхана Крона, котрий кивнув у відповідь.
Бельман кахикнув:
— Формально ви не були співучасником у вбивстві. Щонайбільше ви винні у шантажі чи введенні в оману. Ви мали змогу покласти цьому край, якби пішли в поліцію, хоч як вам це було б неприємно. Ви ж навіть зняли убивство на плівку, а це — речовий доказ.
— Так чи інак, мене б усе одно судили й винесли вирок. Сказали б: хто, як не я, мав би знати, що Тоні схильний до насильства, якщо на нього натиснути, й що я вчинив усе це умисно.
— А вам справді не спадало на думку, що таке може трапитись? — спитав Бельман, не звертаючи уваги на застережливий погляд Крона.
Сигурд Олтман усміхнувся:
— Комісаре, хіба ви не знаєте, що часом найважче — розібратися у власних мотивах? Або згадати? По правді, не пригадую, щоб мені взагалі спадало на думку, що таке може трапитись.
«Бо не хочеш згадувати», — міркував Бельман подумки і кивнув мимохідь, мовби дякуючи Олтманові, що відкрив йому таємниці людської душі.
— Я міркував кілька днів, — вів далі Олтман. — А потім знову поїхав у Ховасхютту й видер з книги відвідувачів сторінку з іменами всіх, хто був там тієї ночі. І написав Тоні ще один лист. Мовляв, я знаю, що він зробив. Бачив, як він у Ховасхютті порав Аделе Ветлесен, і знаю, чому він її вбив. І що мені потрібні гроші. Підписався як Боргні Стем-Мюре. За п’ять днів я прочитав у газетах, що її знайшли убитою в підвалі. На цьому все мало скінчитися. Поліція мала б розкрити обидва убивства й знайти Тоні. Щоб схопити його.
Сигурд Олтман заговорив голосніше, і Бельман ладен був заприсягтися, що його очі за круглими скельцями окулярів наповнювалися слізьми.
— Але у вас не було жодної ниточки, ви блукали у безпросвітній темряві. Змушуючи мене підкидати йому нові жертви, погрожуючи черговими іменами зі списку. Я вирізав світлини вбитих і чіпляв їх у своїй монтажній на фабриці «Кадок», додаючи копії листів, які писав від імені жертв. Щойно Тоні когось убивав, як отримував чергового листа від людини, яка стверджувала, що це саме вона відправляла йому попередні листи й тепер знає, що на його совісті вже два, три, чотири обірваних життя. І що ціна за мовчання, таким чином, зростає. — Олтман нахилився уперед, голос його лунав виснажено. — Я чинив так, даючи вам можливість схопити його. Адже убивця хибить, хіба ні? Що більше помилок, то більша імовірність, що його схоплять.
— І тим вправніше він убиває, — заперечив Бельман. — Адже пригадайте, Тоні Лейке не вперше вдавався до насильства. Неможливо стільки років прослужити найманцем в Африці й не забруднити руки кров’ю. Ваші руки теж забруднені кров’ю, Олтмане.
— У мене забруднені руки кров’ю?! — заволав Олтман, раптом осатанівши. — Я зателефонував Еліасу Скугу з оселі Тоні, наводячи вас на його слід! Це ви маєте руки, забруднені кров’ю, бо не виконуєте своєї роботи! А ще — такі шльондри, як Аделе та Мія, й такі убивці, як Тоні. Якщо не…
— Припніть язика, Сигурде! — Юхан Крон підвівся. — Зробімо невеличку перерву, згода?
Олтман заплющив очі, підняв руки й похитав головою.
— Зі мною все гаразд, усе гаразд. Я лише хочу покінчити з цим і викинути з голови…
Юхан Крон глянув на клієнта, потім на Бельмана й знову сів на канапу.
Олтман зітхнув, голос його тремтів. Але він вів далі:
— Приблизно після третього убивства Тоні врешті збагнув, що наступний лист не конче написала саме та людина, за яку себе видає. Попри те, він продовжував убивати, й то чимраз у жахливіший спосіб. Ніби прагнув залякати мене, змусити відступитися, хотів показати, що вбиватиме всіх з хатини, поки не дістанеться до мене.
— Або ж хотів позбутися свідків, які, можливо, бачили його з Аделе, — зауважив Бельман. — Він знав, що у хатинці вас було семеро, але не мав змоги дізнатися імена всіх.
Олтман розреготався:
— Ще б пак! Він, без сумніву, поїхав у Ховасхютту, щоб глянути у книгу відвідувачів. А знайшов там лише сліди видертої сторінки! Тоні-поні!
— А навіщо ж ви продовжували?
— Що ви маєте на увазі? — Олтман нашорошився.
— Ви ж могли повідомити поліцію анонімно. Чи ви теж хотіли, щоб усі свідки зникли?
Олтман схилив голову набік, майже торкнувшись вухом плеча.