— Знаю, — збрехав Харрі. — Але я хочу поговорити з вами.
— Зі мною?
— Можна увійти?
Він пішов слідом за нею на кухню. Кивнувши йому на стілець, вона обернулася спиною, щоб налити кави з кавоварки на кухоннім столі.
— Що скажете щодо цієї історії? — запитав Харрі.
— Якої ще історії?
— Що ви — мати Лене.
Кавова чашка впала додолу, розбившись на друзки. Жінка обіперлася об стіл, і Харрі завважив, що її плечі то здіймаються, то опускаються. Він на мить завагався, але потім, зібравшись з духом, мовив те, що збирався сказати.
— Ми провели аналіз ДНК.
Вона обернулася до нього розлючена:
— Як це ви… Ви ж не… — І раптом замовкла.
Погляд Харрі стрівся з її бірюзовими очима. Вона впіймалася на гачок. Він зніяковів. А може, засоромився. Щоправда, на мить.
— Забирайтеся геть! — прошипіла вона.
— До них? — спитав Харрі, киваючи у бік папараці. — Я хочу покінчити з поліцейською службою, буду подорожувати. І потребую невеличкого капіталу. Якщо вже стилісту платять двадцять тисяч крон за те, щоб він патякав, у який колір захотіла Лене пофарбувати волосся, то скільки, гадаєте, заплатять тому, хто розповість, хто її справжня мати?
Жінка зробила крок уперед, замахнулася рукою, ніби збиралася ударити, але раптом на очі їй навернулися сльози, загасивши лютий вогонь. Вона опустилася на стілець коло обіднього столу. Харрі подумки вилаявся, міг би поводитися й делікатніше. Але час грав проти нього, й на це його вже бракувало.
— Вибачте, — м’яко сказав він. — Я… лише хочу врятувати вашу дочку. І потребую вашої допомоги, розумієте? — Він накрив рукою руку жінки, але вона прибрала її.
— Він — убивця, — мовив Харрі. — Але, схоже, Лене не переймається цим. Вона все одно це вчинить.
— Що? — схлипнула жінка.
— Подасться за ним на край світу.
Вона не відповідала, тільки хитала головою й тихо плакала.
Харрі чекав. Підвівся, налив чашку кави, відірвав з рулону паперову серветку, поклав її перед жінкою і чекав. Ковтнув кави. І знову чекав.
— Я казала їй, що вона не повинна повторювати моїх помилок, — мовила жінка й знову схлипнула. — Не повинна закохуватися у чоловіка лише через те, що… що після всього вона стала почуватися бажаною, гарною. Привабливішою, ніж вона є насправді. Коли таке трапляється, гадаєш, що це благословення, а насправді це — прокляття.
Харрі чекав.
— Я виросла у фургоні. Ми повсякчас переїжджали, я навіть у школу не мала змоги піти. А коли мала вісім років, прийшли з органів опіки неповнолітніх і забрали мене. Коли мала шістнадцять, почала працювати у компанії Галтунга. Коли я завагітніла від Андерса, він був заручений. Гроші належали не йому, а їй. А він саме вклав на ринку велику суму, але акції впали, тож він не мав іншого вибору. Він відправив мене геть. Але вона про все дізналася. І саме вона наполягла, що я маю народити дитину і, як раніше, працювати у них служницею, а мою дівчинку виховуватимуть як хазяйську дочку. Його жінка була неспроможна народити, тож Лене, у певному сенсі, стала годованкою. Вони забрали її у мене. Казали, щó я можу дати Лене, — я, мати-одиначка, неосвічена, безрідна, невже мені стачить совісті позбавити свою дівчинку забезпеченого життя? Я була молода, залякана, я гадала, що так справді буде краще.
— І ніхто про це не знав?
Вона взяла серветку зі столу й висякалася.
— Дивовижно, як легко обдурити людей, коли вони самі прагнуть, щоб їх обдурили. Й навіть якщо не дадуть ввести себе в оману, не подадуть і виду. Бо для мене це несуттєво. Мене використали як сурогатну матір, щоб народити Галтунгові спадкоємицю, — то що з того?
— Це все?
Вона знизала плечима:
— Ні. Зрештою, я мала Лене. Я годувала її груддю: міняла пелюшки, спала разом з нею. Навчила її розмовляти, виховувала її. Але ми знали, що це тимчасово, що коли прийде час, я муситиму її віддати.
— І ви віддали?
Вона гірко засміялася:
— Хіба мати коли-небудь може кинути свою дитину? Ось дочка спроможна. Лене зневажає мене за те, що я накоїла. За те, хто я є. Але погляньте, зараз вона чинить так само.
— Подалася на край світу не за тим чоловіком?
Вона знизала плечима.
— Ви хоч знаєте, куди вона подалася?
— Ні. Знаю лише, що вона поїхала, щоб бути разом із ним.
Харрі знову ковтнув кави.
— Я знаю, де цей край світу, — мовив він.
Вона сиділа німо.
— Я можу поїхати й привезти вам її.
— Вона не захоче.
— Я можу спробувати. З вашою допомогою. — Харрі добув аркуш паперу і поклав перед нею. — То як?