Водій зійшов на кам’яний ґанок, і озброєний чоловік у камуфляжній формі розчинив перед ними двері. Вони зайшли у хол із розкішною кришталевою люстрою на стелі. Лене притиснула спітнілою рукою металеву валізку з грошима. Серце, здавалось, ось-ось вискочить з грудей. Чи гарна у неї зачіска? Чи помітно, що вона мало спала й багато часу пробула в дорозі? Хтось сходив широкими сходами з другого поверху. Ні, це була чорношкіра жінка, мабуть, якась служниця. Лене усміхнулася ввічливо, але не надто привітно. Жінка, блиснувши золотим зубом, у відповідь посміхнулася упевненою, мало не нахабною усмішкою й зникла в дверях у Лене за спиною.
Він там.
Він стояв біля перил на другому поверсі й спостерігав за ними внизу.
Високий, темноволосий, у шовковому халаті, у викоті якого білів виразний, широкий рубець на грудях. Потім він усміхнувся. Вона відчула, як прискорилось її дихання. Посмішка. Вона осяяла його обличчя, її серце та цей хол яскравіше за будь-яку кришталеву люстру.
Він зробив крок униз сходами.
Вона відставила валізку убік і кинулася йому назустріч. Він розкрив для неї свої обійми. Нарешті вона з ним. Вона відчувала його пахощі дужче, ніж будь-коли. Змішані з якимсь іншим, гострим та сильним запахом. Мабуть, це від халата, бо зараз вона зауважила, що рукава у цьому витонченому шовковому вбранні були для нього закороткі і воно було зовсім не нове. Тільки коли він спробував вивільнитися з її обіймів, дівчина збагнула, що вчепилася в нього щосили, й миттю відпустила його.
— Люба, ти плачеш? — засміявся він, провівши пальцем по її щоці.
— Невже? — засміялася вона, витерла очі, сподіваючись, що макіяж не потік.
— Маю для тебе сюрприз, — мовив він, беручи її за руку. — Ходімо.
— Але ж… — озирнулася вона, але металева валізка вже зникла.
Вони зійшли сходами, пройшли крізь якісь двері й опинилися у просторій світлій спальні. Довгі невагомі штори колихалися од вітру, що дмухав крізь двері на терасу.
— Ти спав? — спитала вона, кивнувши на незастелене ліжко під балдахіном.
— Ні, — усміхнувся він. — Сідай сюди. І заплющ очі.
— Але…
— Роби, що кажу, Лене.
Їй здалося, що голос у нього трохи роздратований, тож поквапилась підкоритися.
— Незабаром принесуть шампанське, й тоді я у тебе дещо спитаю. Але спочатку я хочу розповісти тобі одну історію. Готова?
— Так, — відповіла вона. Вона знала. Вона знала, що ось нарешті й настала та мить, на яку вона так довго чекала. І яку пам’ятатиме все життя.
— Історія, яку я розповім, про мене. Річ у тім, що, гадаю, перш ніж відповісти на моє питання, ти маєш дещо про мене дізнатись.
— Добре, — мовила вона. Їй здалося, що бульбашки шампанського вже ринули по її венах, тож їй довелося перебороти себе, щоб не засміятися.
— Я казав тобі, що ріс із дідом і що мої батьки померли. Але я не розповідав, що прожив з ними до п’ятнадцяти років.
— Я знала! — бовкнула вона і широко розплющила очі.
Тоні повів бровою.
«Яка витончена форма, ох, яка ж неймовірно красива брова», — подумала вона.
— Я завжди знала, що ти приховуєш якусь таємницю, Тоні, — засміялася вона. — Але я теж маю таємницю. Я хочу, щоб ми все одне про одного знали, геть усе!
Тоні криво посміхнувся:
— Дай мені продовжити й не перебивай, люба Лене. Моя мати була глибоко віруючою. Вона зустріла мого майбутнього батька у молитовному домі. Його щойно випустили з в’язниці, де він сидів за убивство через ревнощі. У в’язниці він пізнав Ісуса. Для матері це була ніби біблійна притча: розкаяний грішник, якому вона могла б допомогти віднайти спокій та вічне життя, водночас спокутувавши власні гріхи. Саме так вона пояснювала мені, чому взяла шлюб з тією паскудою.
— Що?..
— Цить! Мій батько покутував скоєне убивство, вважаючи гріхом усе, що не прославляло Господа. Мені не дозволяли робити нічого такого, що робила решта дітей. Якщо я суперечив йому, мене шмагали ременем. Він мав звичку провокувати мене, твердив, що Сонце обертається навколо Землі й що так сказано у Біблії. А якщо я сперечався, він мене лупцював. Якось, — мені було дванадцять років, — я зайшов у нужник у дворі разом із матір’ю. Так у нас повелося. Коли ми вийшли, він ударив мене гострою лопатою, бо вважав це за гріх, вважав мене вже занадто дорослим, щоб ходити у вбиральню разом із матір’ю. Він лишив цей карб на мені на все життя.
Лене ковтнула слину, а Тоні, піднявши понівечений артритом середній палець, провів ним по рубцю на грудях. Лене тільки зараз зауважила, що середнього пальця у нього немає.