— Тоні, а що трап…
— Цить! Коли батько відлупцював мене востаннє, мені було п’ятнадцять. Він лупцював мене безперервно протягом двадцяти трьох хвилин. Тисячу триста дев’яносто дві секунди. Я лічив. Він шмагав і шмагав мене, методично, немов машина. Бив і бив, лютуючи чимраз дужче, бо я не плакав. Зупинився, тільки коли знесилилась рука. Триста сорок вісім ударів. Тієї ночі я дочекався, поки він даватиме хропака, прослизнув у батьківську кімнату й крапнув йому в око кислотою. Він кричав і кричав, поки я, тримаючи його, сичав йому на вухо, що коли він ще хоч раз мене скривдить, я його уб’ю. І я відчув, як він укляк в моїх руках. Тієї миті я збагнув, що тепер він знає, що я став сильнішим за нього. Знає, що у мені це теж є.
— Що є, Тоні?
— Він. Убивця.
Серце Лене зупинилось. Це неправда! Неможливо, щоб це була правда! Він же тоді казав їй, що то не він убивав, що поліція помилилася.
— Після того дня ми вистежували один одного, як звірі. І мати знала, що або він, або я. Якось вона прийшла до мене й розповіла, що батько був у Єйлу й придбав нові набої для гвинтівки. Що я маю тікати й що вона про все домовилася з дідусем. Дід був удівцем і мешкав біля Люсерена. Він знав, що має сховати мене, бо батько приїде за мною. Тож я поїхав. А мати влаштувала так, щоб усі вважали, що я загинув під лавиною. Батько уникав людей, зв’язуючись із зовнішнім світом через матір. Він гадав, що мати оголосила мене у розшук, але насправді вона розповіла про свій вчинок лише одній людині. Вони з помічником ленсмана Роєм Стілле… дуже добре знали одне з одного. Стілле стало розуму втямити, що поліція не спромоглася б захистити мене від батька й навпаки, тому він і допоміг мені замести сліди. Мені було добре з дідом. До тієї днини, коли повідомили, що мама зникла у горах.
Лене простягла руку:
— Бідолашний, бідолашний Тоні…
— Кому я сказав: заплющ очі!
Вона сіпнулася, ніби її вдарили, й знову заплющила очі.
— Дід сказав, що мені не можна їхати на поминки. Бо ніхто не повинен знати, що я вижив. Повернувшись, він переповів мені поминальну промову пастора. Три рядки. Три рядки про найгарнішу й найсильнішу жінку на світі. Останніми словами були: «Карен легко крокувала по землі». А решта — лише про Ісуса і покуту. Три рядки та покута за гріхи, яких вона ніколи не скоювала. — Тепер Лене розчула, як тяжко дихає Тоні. — «Легко крокувала»! Триклятий пастор просто з кафедри у церкві сказав, що вона не лишила по собі слідів. Зникла так само легко, як і жила. І перейшов до наступного уривка з Біблії. Дідусь розповів усе, як є, і знаєш що? Це був найважливіший день у моєму житті. Розумієш?
— Е-е-е… Ні, Тоні…
— Я знав, що він теж там був, ця наволоч, її убивця. Тож я заприсягнувся, що помщуся. Я йому покажу. Я їм усім покажу. Саме того дня я вирішив, що нізащо не скінчу так, як він. Чи вона. У трьох рядках. А покута не потрібна ані мені, ані тому паскуді, бо ми все одно обоє горітимемо у пеклі. І краще вже пектися у пеклі, ніж ділити рай з таким Богом. — Він заговорив тихіше: — Ніхто, ніхто не стане на моєму шляху. Тепер розумієш?
— Так, — посміхнулася Лене. — Ти на це заслужив, Тоні. На все заслужив. Адже ти так важко працював!
— Мені втішливо, що ти так чудово мене розумієш, люба. Бо це ще не все. Готова?
— Так, — відповіла Лене й склала руки. І вона теж нехай знає, ота, що лишилась там, удома, й заздрить, самотня й озлоблена, котра не давала рідній дочці спізнати кохання.
— Усе було у моїх руках, — мовив Тоні, й Лене відчула його руку на своєму коліні. — Ти, гроші твого батька, мій проект. Я гадав, що нічого не стане мені на заваді. Допоки не відпорав ту хтиву сучку в Ховасхютті. Я навіть імені її не міг пригадати, поки вона не надіслала мені листа, у якому писала, що завагітніла, й просила грошей. Вона стала на моєму шляху, Лене. Я все ретельно спланував. Застелив усю машину поліетиленом. Прихопив порожню листівку з Конго, що завалялася вдома, примусив її написати кілька рядків, що пояснювали її зникнення. А потім встромив їй ножа у горлянку. Звук крові, що капала на поліетилен, Лене… це щось неповторне…
Розділ 85. Едвард Мунк
Здалось, ніби череп Лене пробили крижаною бурулькою. Утім, вона змусила себе розплющити очі:
— Ти… ти… убив її? Жінку, з якою переспав… у горах?
— Я маю лібідо, сильніше за твоє, Лене. Оскільки ти відмовляєшся вчиняти так, як я прошу, доводиться використовувати інших.
— Але ж ти… ти хотів, щоб я… — Сльози душили їй горло, вона не могла говорити. — Це ж неприродно!
Тоні гигикнув:
— А от вона зовсім не була проти, Лене. Та й Джуліана теж. Хоч їй я добре заплатив.