— Після вбивства Боргні прийшов лист, який було підписано іменем Шарлотти. У ньому зазначалося, що попереднього листа теж писала вона. Я збагнув, що зі мною граються. Хтозна, може, цей лист був блефом, адже послати його міг будь-хто з тих, хто ночував тієї ночі у хатинці. Я поїхав у гори, щоб перевірити у книзі відвідувачів, але сторінку вирвали. Тоді я вбив Шарлотту. І чекав на черговий лист. Він надійшов. І я вбив Маріт. А потім — Еліаса. Затим прочитав у газеті, що всіх, хто ночував тієї ночі у Ховасхютті, просять повідомити про себе у поліцію. Певна річ, там не знали, що я був тієї ночі у хатинці, але я сподівався випитати у поліцейських, хто там був окрім мене. І хто йде моїми слідами. І кого я мушу вбити. Тож я звернувся до того, хто, як я гадав, знає найбільше. До цього нишпорки — Харрі Холе. Спробував розпитати його про решту відвідувачів. Марно. Натомість об’явився Мікаель Бельман з Крипосу й заарештував мене. Він розповів, що хтось телефонував Еліасу Скугу з мого домашнього телефону. І раптом мене осяйнуло. Йдеться не про гроші, а про те, що хтось намагається мене підставити. І запроторити за ґрати. Але хто здатен холоднокровно спостерігати за тим, як убивають людей, і все одно продовжувати цей… хрестовий похід проти мене? Хто аж так здатен мене ненавидіти? І раптом прийшов останній лист. Цього разу він не підписався, повідомивши лише, що був тієї ночі у хатинці, невидимий, мов привид. І що ми аж надто добре знайомі. От тоді я й збагнув. Він таки знайшов мене. Батько.
Тоні передихнув.
— Він замірився вчинити зі мною так, як я сподівався вчинити з ним. Поховати живцем, ув’язнити пожиттєво. Але як же він дізнався? Мабуть, часом стежив за Ховасхюттою й почув чутки про те, що там скоїлось. Можливо, він знав, що я вижив, тож певний час стежив за мною здалеку. Адже після наших з тобою заручин у світських новинах почали друкувати мої фото, а такі видання навіть мій батько часом почитував. Але у такому разі він би потребував спільника, адже не міг же він особисто вдертися у моє помешкання чи зняти на фото Аделе з ножем у горлянці. Я з’ясував, що ця мерзенна гадюка більше не мешкає на фермі. Але він гадки не мав, як добре я вивчив ті місця, шукаючи тіло матері. Краще, аніж він. Я знайшов його у «Пащі», у туристичній хатинці. І зрадів, мов дитина. Але на мене чекало розчарування.
Шелестіння шовкової тканини.
— Мордуючи його, я не отримав насолоди, на яку сподівався. Ця сліпа колода мене навіть не упізнала. Хоч найстрашніше не в тім. Я ж бо прагнув, щоб він побачив, що я перетворився на того, ким він стати так і не зміг. Побачив мій успіх. Хотів принизити його. А він бачив у мені лише своє відображення. Убивцю. — Він зітхнув. — І поволі я збагнув, що не мав він ніякого спільника. А самотужки він би не впорався, бо надто вже був жалюгідний, боязливий, переляканий. Спричинивши лавину, я ледве не запанікував. Бо тепер знав напевне — це виробляв хтось інший. Незримий мисливець, що причаївся у темряві, дихаючи у такт зі мною. Мені треба було сховатися. Втекти із країни. Туди, де мене ніхто не знайде. І ось тепер я тут, люба моя. На краю джунглів завбільшки із Західну Європу.
Лене здригнулася.
— Навіщо усе це, Тоні? Нащо ти мені… все це розказуєш?
Вона відчула його руку на своїй щоці.
— Бо ти на це заслуговуєш, люба. Твоє прізвище Галтунг, і коли ти помреш, тебе вшанують довгою надгробною промовою. Тому я гадаю, що буде правильно, якщо ти дізнаєшся про мене все, перш ніж відповіси.
— Відповіси?
— Відповіси на питання, чи ти згодна одружитися зі мною.
У неї голова пішла обертом.
— Чи згодна я…
— Розплющ очі, Лене.
— Але я…
— Розплющ очі, кажу.
Вона поспіхом підкорилася.
— Це тобі, — мовив він.
Лене Галтунг хапала ротом повітря.
— Вона золота, — додав Тоні. Сонячні промені м’яко відбивалися у кружальці жовто-коричневого металу, що лежало на аркуші паперу перед ними. — Я волію, щоб ти її надягла.
— Надягла?
— Звісно. Щойно підпишешся під нашою шлюбною угодою.
Лене закліпала очима. Вона прагнула прокинутися, щоб це жахіття якнайскоріше розвіялося. Понівечена рука потяглася через стіл і накрила її руку. Вона опустила очі, глянула на страховисько у бордовому шовковому халаті.
— Знаю, що у тебе в голові, — мовив він. — Грошей, які ти привезла, ненадовго вистачить, але шлюб забезпечує мені певні права по твоїй смерті. Ти міркуєш, чи не замірився я тебе вбити? Адже так?
— А ти замірився?
Тоні тихо розсміявся, стискаючи її руку.