— Ну, це якщо ми обидва висловимо однакову думку про те, що нинішня реорганізація — гірша за задум зосередити всі розслідування в одному місці, — мовив Хаген, потираючи плечі.
Бельман засміявся:
— Ви занадто легко вдягнені, Хагене.
— Можливо. А ще я знаю, що мені спало б на думку, якби підрозділ розслідування убивств очолив поліцейський, котрий, скориставшись службовим становищем, відмазав свою майбутню дружину у справі про перевезення наркотиків. Попри те, що свідки показували на неї.
Бельманові перехопило подих. Йому здалося, що світ обвалюється, відчув, як сила тяжіння тисне на нього, волосся стає дибки, під грудьми запекло. Це справдилося його жахіття. Невідступне, коли марилося, й нещадне, коли здійснилося: падіння без страховки. Вільне падіння скелелаза-одинака.
— А ви, схоже, теж змерзли, Бельмане?
— Йди ти до дідька, Хагене.
— Я?
— Чого тобі треба?
— Як це — треба? У перспективі я б хотів, щоб нас обминув черговий публічний скандал, у якому піддають сумніву чесність та принциповість звичайного поліцейського. А щодо реорганізації… — Хаген втягнув голову в плечі й почав тупцювати по тротуару, намагаючись зігрітися. — Певна річ, може статись, що Міністерство юстиції прагнутиме зосередити всі сили з розслідування убивств, хай би хто не став очільником, в одному місці. І якби мене спитали, чи хочу я очолити такий підрозділ, я б, певна річ, був удячний. Але, як на мене, все добре й так, як воно є. Адже, зазвичай, убивці отримують заслужену кару, хіба ні? Отож, якщо супротивний бік поділяє мою думку з цього питання, я б радив продовжити розслідування убивств у Брюні, просто в цій-от будівлі. А ви якої думки, Бельмане?
Мікаель Бельман відчув різке сіпання, коли мотузка натягнулась, спорядження туго вп’ялося в тіло. Він відчув, що за мить його роздере навпіл, а спина, не витримавши напруження, зламається. Суміш болю та паралічу. Він борсався, безпорадний, десь між небом та землею, у голові паморочилося. Але лишився живий.
— Маю поміркувати про це, Хагене.
— Гаразд. Тільки не розмірковуйте надто довго. Крайній термін, ви ж розумієте. Треба узгодити наші дії.
Бельман стояв, уп’явшись очима у спину Хагенові, який подріботів до входу в Управління поліції. Потім озирнувся на дахи будинків у Грьонланні. Подивився на місто. Своє місто.
Розділ 93. Відповідь
Харрі стояв посеред вітальні, роззираючись, коли задзеленчав телефон.
— Це Ракель. Що ти робиш?
— Дивлюся, — мовив він, — що залишилось після смерті людини.
— І що?
— Чимало. Й разом з тим — обмаль. Сестреня сказала, щó саме хотіла б забрати собі, бо завтра прийде якийсь чолов’яга, скупить майно небіжчика. Він оцінив усе у п’ятдесят тисяч. А потім прибере в будинку. От і… — Харрі забракло слів.
— Розумію, — мовила вона. — Я пройшла через таке, коли помер батько. Його речі, які колись стільки важили й були такими незамінними, раптом втратили будь-який сенс. Отже, лише він наділяв їх цінністю.
— А може, ті, що лишилися, розуміють, що треба прибрати все. Спалити. Почати з чистого аркуша. — Харрі пішов на кухню. Поглянув на світлину, яку повісив під кухонною полицею. Фото, зроблене на Софієсгате. Ракель з Олегом.
— Сподіваюсь, ви попрощались як слід, — мовила Ракель. — Попрощатися — це важливо. А надто для тих, хто лишився.
— Не знаю, — відповів Харрі. — Ми з ним ніколи й не віталися як слід. Я зрадив його.
— Себто?
— Він просив допомогти йому… швидше померти. А я відмовився…
На мить запала тиша. Харрі прислухався до звуків. Шум аеропорту.
Потім знову пролунав її голос:
— Гадаєш, треба було погодитись?
— Так, — відповів Харрі. — Тепер моя думка така.
— Викинь із голови. Вже пізно…
— Ти так гадаєш?
— Так, Харрі. Надто пізно.
Вони знову замовкли. Харрі почув, як гугнявим голосом оголосили посадку на літак до Амстердама.
— Отже, ти не хочеш з отим зустрічатися?
— Я не можу, Харрі. Мабуть, я теж нікудишня людина.
— Тож до наступного разу треба буде постаратися виправитися.
Він відчув, що вона посміхається.
— А це можливо?
— Спробувати ніколи не пізно. Перекажи ці слова Олегові й передай мої вітання.
— Харрі…
— Що?
— Нічого.
Вона поклала слухавку. Харрі стояв і дивився у вікно кухні.
А потім піднявся нагору й взявся пакувати речі.
Лікарка чекала на Харрі, коли він вийшов із туалету. Вони пішли коридором. Йти було недалеко — лише до охоронця, що стояв біля дверей у палату.