Харрі зустрів її погляд.
— Ні, — мовив він. — Нас обох замало. І для тебе, і для мене.
— А ти хіба знаєш, що таке — достатньо? — В її голосі чулися сльози.
— Чимало знаю, — відповів він.
Кая важко дихала, силкуючись, щоб голос не затремтів.
— Це Ракель?
— Так.
— І завжди була Ракель?
— Так. Ракель була завжди.
— Але ж ти сам казав, що не потрібен їй.
— Я не потрібен їй такий, який я зараз. Отже, мені треба змінитися. Щоб знову стати на всі сто. Розумієш?
— Ні, не розумію. — На її віях затремтіли дві крихітні сльозинки. — Ти й так у гарній формі. А ці рубці лише…
— Ти чудово розумієш, що я маю на увазі зовсім не ці рубці.
— Чи я ще колись побачу тебе? — спитала вона, піймавши сльозинку нігтем вказівного пальця.
Вона схопила його руку і стиснула так сильно, що суглоби побіліли. Харрі глянув на неї. І вона облишила його руку.
— Я більше не приїду за тобою, — мовила вона.
— Знаю.
— Ти не впораєшся…
— Найпевніше, не впораюсь, — усміхнувся він. — Утім, хто здатен впоратися?
Вона схилила голову набік. А тоді усміхнулася, показавши білі гострі зубки.
— Я здатна, — відповіла вона.
Харрі сидів, поки не почув, як у темряві за вікном м’яко ляснули дверцята автівки й завівся двигун. Він сидів, уп’явшись поглядом у скатертину, й уже хотів підводитися, коли краєм ока зауважив супову тарілку, а голос метрдотеля повідомив:
— Особливе замовлення на прохання пані, доставлено літаком із Гонконгу. Скляна локшина Лі Юаня.
Харрі витріщився на тарілку. Вона досі тут, — міркував він. Ресторан — мильна бульбашка, яка зараз відірветься від землі, полетить над містом, згодом зникне з очей. На кухні завжди буде вдосталь їжі, і ми ніколи не приземлимося.
Він уже підвівся й хотів піти геть, але передумав. Знову сів за стіл. Узяв палички.
Розділ 95. Спільники
Харрі вийшов із ресторану для танців, який уже не був рестораном для танців, спустився вниз пагорбом до «Мореходки», яка вже давно не була «Мореходкою». Попростував далі до бункерів, які прихищали загарбників цієї країни. Під ним був фіорд і сховане туманом місто. Крізь туман обережно пробиралися машини, виблискуючи жовтими котячими очима. З туману, ніби химера з вишкіреними зубами, вигулькнув трамвай.
Перед Харрі зупинилася автівка, й він скочив на переднє пасажирське сидіння. У стереопрогравачі Кеті Мелуа медовим голосом виливала свої страждання, й Харрі розпачливо вдарив по кнопці «стоп».
— Хай тобі грець, оце так вигляд, — жахнувся Ейстейн. — Хірург, вочевидь, провалив курс шиття. Принаймні зекономиш на масці на Гелловін. Дивись-но, не регочи, бо морда знову лусне.
— Обіцяю, — мовив Харрі.
— До речі, — зазначив Ейстейн. — У мене сьогодні день народження.
— Трясця. Тримай від мене цигарку. Це подарунок до свята.
— Саме те, про що я мріяв!
— Гм… І ні про що більш суттєве?
— Себто?
— Про мир у всьому світі?
— Якщо ти прокинешся, а навколо вічна злагода, це буде означати, що ти вже ніколи не прокинешся. Бо тут влаштували великий вибух.
— Гаразд. А особисто для себе?
— Нічого незвичайного. Хіба що нову совість.
— Нову совість?
— Стара вже поганенька стала. Стильним ти костюмчиком розжився. Гадав, ти маєш лише один, отой, інший.
— Це батьків.
— Святий Боже, ти, мабуть, усох.
— Еге, — мовив Харрі, підправляючи краватку. — Усох.
— А як там ресторан «Екеберг»?
Харрі заплющив очі.
— Пречудово.
— Пригадуєш жалюгідні руїни, куди ми тоді прокрадалися? Скільки ж тоді нам було? Шістнадцять?
— Сімнадцять.
— Хіба одного разу ти не танцював тут з Killer Queen?
— Можливо.
— Аж жаско, як подумаєш, що наша пишнотіла краля, втіха нашої юності, скінчила дні у будинку для престарілих.
Ейстейн зітхнув.
— Гм… Ейстейне?
— Що?
— А чому ми з тобою потоваришували?
— Мабуть, через те, що зростали поруч.
— І все? І жодної духовної спорідненості?
— Хай там як, а я не примічав. Як я знаю, у нас із тобою спільне було лише одне.
— І що ж?
— З нами обома більше ніхто не хотів товаришувати.
Наступні повороти вони проїхали мовчки.
— Окрім Валянка, — сказав Харрі.
Ейстейн пирхнув:
— У нього так страшенно смерділи ноги, що навіть поряд із ним сидіти було нестерпно.
— Саме так, — згодився Харрі. — А нам стало сил.
— Ми терпіли, звісно, — мовив Ейстейн. — Але ж смерділо жахливо.