Вони обоє розсміялися. Лагідно. Легко. Журливо.
Ейстейн поставив авто на коричневій траві, розчинив дверцята. Харрі видерся на дах бункера й сів на краю, гойдаючи ногами. У програвачі внизу, у машині, голос Спрингстіна співав про кревних братів та про присягу, якої треба додержувати.
Ейстейн простягнув Харрі пляшку «Джима Біма». Ревіння поодинокої сирени голоснішало, а потім знову віддалялося, поки зовсім не стихло. Трунок обпалив Харрі горло й шлунок, він виблював. Другий ковток пішов краще. А третій — взагалі чудово.
Здавалось, Макс Вайнберг намірився на клапті порвати шкіру на своїх барабанах.
— Я сам собі дивуюся, чому я навіть не каюся, — зізнався Ейстейн. — Але я ні греця не роблю такого й близько. Здається, з першої ж миті, як розплющив очі, я змирився з усім, як воно є. Отакий я ледацюга. А ти?
Харрі замислився:
— А я страшенно каюся. Мабуть, через те, що я про себе надто високої думки. Переконую себе, що міг би вчинити інакше.
— А насправді, ні греця ти не міг.
— Того разу не зміг. Але іншого разу, Ейстейне… Іншого разу…
— А хіба таке траплялося, Харрі? Хоч би раз за всю трикляту історію людства, га?
— Якщо такого не сталося, то це зовсім не означає, що воно не трапиться ніколи. Я гадки не маю, чи гепнеться зараз ця пляшка, коли я її випущу. Дідько, хто ж таке казав, який філософ? Гоббс? Юм? Гайдеґґер? Хтось із цих навіжених.
— То скажи мені.
Харрі знизав плечима:
— Гадаю, можна навчитися. Але ж ми вчимося так страшенно повільно, що утямлюємо щось, коли вже запізно. Наприклад, той, кого любиш, благає в ім’я любові зробити йому послугу. Скажімо, допомогти померти. Але ти відповідаєш «ні», бо не збагнув, не усвідомив цього. А коли врешті все збагнеш — уже пізно. — Харрі зробив чималий ковток. — І ти йдеш на таке заради когось іншого. Можливо, заради того, кого ненавидиш.
Ейстейн узяв пляшку.
— Гадки не маю, про що ти, але звучить якось понуро…
— Пусте, адже ніколи не буває пізно зробити добру справу, хіба ні?
— Може, ти хочеш сказати: завжди пізно?
— Ні! Мені зазвичай видавалось, що ми надто багато сил гайнуємо на ненависть, і у нас просто бракує снаги на вчинок під владою інших почуттів. Батько думав інакше. Він сказав, що ненависть і любов — це одне й те саме. Все починається з любові, а ненависть — то лише її зворотний бік.
— Амінь.
— Отже, з цього випливає, що ми маємо рухатись у зворотному напрямку: від ненависті до любові. Мабуть, ненависть — підходяща умова того, щоб навчитися нарешті колись вчинити інакше.
— Коли з тебе пре оптимізм, мене аж нудить, Харрі.
У приспів влилися звуки органа, що завивали, як циркулярна пила.
Ейстейн схилив голову набік, струшуючи попіл. Очі Харрі набрякли сльозою. Бо раптом він побачив усі роки, що склалися у їхнє трикляте життя, у тому, як його друг струшує попіл, — зазвичай, трохи схиливши голову набік, ніби цигарка йому заважка, ніби отой світ у викривленій перспективі був більше йому до вподоби. Попіл падав додолу у шкільній курилці, у порожню пивну пляшку на вечірці, куди вони вривалися непрохані, на холодний сирий бетон у бункері.
— А ти, бачу, старієш, Харрі.
— Ти так вважаєш?
— Атож. Коли дорослі чоловіки починають цитувати своїх батьків, то вони теж постаріли. Перегони досягли кінця.
І тоді Харрі згадав. Як слід було б відповісти на її питання, чого він хотів би зараз понад усе? Він хотів би мати крижане серце.
Епілог
Синювато-чорні хмари низько висіли над найвищою точкою Гонконгу — вершиною Вікторія, але дощі, що періщили з вересня, нарешті вщухли. Вигулькнуло сонце, й веселка перекинула свій міст між Гонконг-Айлендом та Коулуном. Харрі заплющив очі, підставивши обличчя під тепле сонце. Суха погода налагодилась саме напередодні сезону перегонів, які мали початися сьогодні увечері у «Хепі Велі».
Харрі почув японську мову, потім японці проминули лаву, на якій він сидів. Вони йшли від фунікулера, що з 1888 року заманював туристів та місцевих сюди, нагору, де повітря було найчистіше. Харрі взявся продивлятися програмку перегонів.
Він зателефонував Германові Клюйту, щойно приїхавши до Гонконгу. Той запропонував Харрі роботу — вистежувати боржників. Себто людей, котрі намагаються утекти, не сплативши боргів. Отож Клюйтові тоді не довелося б зі збитками для себе перепродувати борги Тріаді й замислюватись про жорстокі способи, якими вона змушує людей сплачувати рахунки.
Сказати, що для Харрі таке заняття було до смаку, дуже перебільшити. Але за це платили, й воно було нескладне. Він не мусив вибивати борги, з нього вимагалося лише знайти боржника. Утім, варто йому було лише з’явитися десь — сто дев’яносто чотири сантиметри заввишки, грубий рубець від рота до вуха, — і борги сплачували негайно. І пошуковцем з німецького сервера він послуговувався лише у крайніх випадках.