— Можливий зв’язок?
— Наприклад, коли виявляється, що певні люди упродовж останніх років розраховувались карткою в одному й тому самому ресторані одночасно, з цього виходить, що ці люди разом їли, а розраховувались кожен за себе. Або що вони ходять в один і той самий фітнес-клуб, записавшись туди одночасно. Чи коли в літаку їхні місця були поруч більше одного разу. Розумієш, до чого я веду?
— Аякже, — мовив Харрі. — Я цілком упевнений, що ти вже перевірила, про яку машину йдеться і що вона…
— Вона їздить на дизпаливі, — відповіла ущипливо Катрина. — Ти хочеш почути решту, чи…
— Ще б пак! Хочу!
— У цих гірських нічліжках, котрі належать туристичній спільноті, забронювати місце заздалегідь не можна. Якщо ти прийшов, а всі місця зайняті, то лягай долі на матраці або у спальному мішку, поклавши під голову килимок. За ніч доведеться заплатити всього сто сімдесят крон, кладеш гроші просто у коробку в хатинці чи залишаєш там конверта з одноразовим платіжним дорученням.
— Отже, сказати, хто й коли ночував у якійсь із нічліжок, неможливо?
— Ні, якщо платиш готівкою. Але якщо залишаєш платіжне доручення, то з твого рахунку перерахують кошти на рахунок туристичної спільноти, вказуючи хатинку й дату ночівлі.
— Уявляю, яка це марудна справа — шукати дані про переказ коштів.
— Та не надто, якщо стане клепки виставити правильні критерії пошуку.
— А її ж не бракує, правда?
— Як бачиш. З рахунку Іски Пеллер двадцятого лютого було знято кошти за два спальних місця у чотирьох хатинках. Між ними — день у дорозі.
— Тобто похід у гори на чотири дні.
— Так. І в найостаннішій, Ховасхютті, вони зупинялися сьомого листопада. Від Ховасхютти до Устаусета півдня ходу.
— Цікаво.
— Найцікавіше в тому, що то за оті два рахунки, з яких зняли гроші за ночівлю у Ховасхютті сьомого листопада. Вгадаєш, чиї?
— Спробую. Навряд чи це Маріт Ульсен або Боргні Стем-Мюре. Гадаю, у Крипосі виявили б, що обидві жертви були нещодавно в одному й тому ж місці і тієї ж самої ночі. Тож один із рахунків, вочевидь, належав зниклій дівчині, як, ти казала, її звати?
— Аделе Ветлесен. Маєш рацію. Вона заплатила за двох, але я не в змозі, звісно, знайти, з ким вона була.
— А інший рахунок?
— Не надто цікаво. Зі Ставангера.
Поза тим, Харрі, взявши ручку, занотував ім’я та адресу людини, якій належав рахунок, а також адресу Іски Пеллер у Сіднеї.
— Бачу, пошуковець тобі припав до смаку, — зазначив він.
— Еге ж, — зізналася вона. — Наче політ на старому бомбардувальнику. Трохи заіржавілий, заводиться повільно, але якщо вже здійнявся у небо… Святий Боже! То як тобі доробок?
Харрі на мить замислився.
— Ти спромоглася дізнатися, — сказав він, — що зникла безвісти жінка й та, яка, вочевидь, не мала стосунку до справи, були одночасно в однім місці. Нічого надзвичайного. Але ти виявила, що разом з ними була одна з жертв — Шарлотта Лолле. Що дві останні — Боргні Стем-Мюре та Маріт Ульсен — перебували дуже близько до Устаусета. Отже…
— Отже?..
— Мої вітання. Ти виконала свою частину угоди. Стосовно моєї…
— Не розганяйся й зітри глузливу посмішку з обличчя, я ж тебе знаю. Я зовсім не те мала на увазі, я ж не сповна розуму, хіба ти ще не второпав?
У слухавці почулися гудки.
Розділ 23. Пасажир
Вона їхала в автобусі сама. Стіне притулилася чолом до скла, але не з метою милуватися власним відображенням. Вона не зводила очей з порожньої чорної як ніч зупинки. Вона сподівалася, що у автобус зайде хтось іще. Сподівалась, що більше ніхто не зайде.
Тоді він сидів біля вікна в Краббе, перед ним стояло пиво, й він дивився на неї не ворушачись. Плетена шапочка, біляве волосся й навіжені сині очі. Його очі глузували з неї, щипали її, благали, кричали її ім’я. Врешті, вона сказала Матильді, що хоче додому. Але Матильда щойно розбалакалась з якимось американським нафтовиком і хотіла лишитись. Тому Стіне, схопивши пальто, добігла до автостанції й сіла в автобус до Воланна.
Вона дивилася на червоні цифри на табло над головою водія. Сподівалася, що за мить двері зачиняться й вони поїдуть. Лишилася хвилина.
— Слухай-но, Стіне, — мовив він, — як на мене, ти уникаєш мого товариства.
— Ой, привіт, Еліасе, — сказала вона, не відводячи погляду від асфальту, що змокав під дощем. Навіщо вона залізла так далеко в глиб автобуса, так далеко від водія?
— Слухай-но, тобі не варто отак самотній гуляти ночами.
— Невже? — пробурмотіла вона, сподіваючись, що з’явиться хоча б хтось.