Харрі почувався, наче йому на груди вихлюпнули крижаної води.
— Але у мене забракло духу. І знаєш, що, Харрі? Це ходить за мною, наче жахіття. Не минуло й днини, щоб я не думав про те, що не спромігся здійснити її бажання, бажання жінки, яку кохав понад усе на світі.
Дерев’яний хисткий стілець заскрипів, коли Харрі скочив на ноги. Він повернувся до вікна. Він почув, як за спиною батько кілька разів глибоко зітхнув. А потому вів далі — його голос тремтів:
— Я розумію, синку, що кладу на твої плечі важкий тягар. Але знаю й те, що ти такий самий, як я: коли щось не зробиш, то воно переслідуватиме тебе. Тому дозволь, я поясню, що ти маєш зробити…
— Тату, — мовив Харрі.
— Бачиш цей шприц?
— Батьку! Припини!
За спиною все геть стихло. Тільки свистюче дихання. Харрі зиркнув на чорно-білу світлину міста за вікном, де хмари тулилися своїми свинцево-сірими розпливчастими обрисами до дахів будинків.
— Волію, щоб мене поховали в Ондалснесі, — мовив батько.
Поховали… Ці слова — ніби луна великодніх канікул, проведених з матір’ю та батьком на Леші, коли Улав Холе серйозно пояснював Харрі та Сестреняті, як їм треба вчинити, якщо зійде лавина чи якщо у них трапиться перикардит — «крижане серце». Навколо були рівні поля та пологі схили, це було майже так, як коли б стюардеса під час рейсу в Монголії пояснювала, як слід послуговуватися рятівним жилетом. Нісенітниця, але все одно наділяло відчуттям упевненості, що вони обов’язково врятуються, врятуються всі, якщо лише поводитимуться правильно. І ось зараз батько каже, що все геть інакше.
Харрі кілька разів кахикнув.
— А чому в Ондалснесі? Чому не тут, у місті, де… де похована мама?
— Я хочу лежати там, де лежать мої односельці.
— Ти ж з ними навіть не знався.
— А з ким людина знається? Принаймні ми з ними з однакового тіста й з одного місця. І може, справа зрештою саме у цьому. У роду. Прагнеш бути серед своїх.
— Невже?
— Атож. Це так. Усвідомлюєш ти це чи ні, але це саме те, чого тобі бракує.
Зайшов медбрат з бейджиком, на якому було написано «Олтман», він усміхнувся Харрі й постукав по годинникові.
Спускаючись сходами, Харрі перестрів двох поліцейських у формі, вони йшли нагору. Він машинально, з розумінням кивнув їм. Вони мовчки витріщились на нього, як на чужинця. Зазвичай Харрі прагнув усамітнення й переваг, які воно з собою приносить: миру, тиші, свободи. Але, підійшовши до трамвайної зупинки, він раптом усвідомив, що гадки не має, куди їхати й що робити. Але напевно знав, що саме зараз не спроможний витримати самотності у домівці в Уппсалі.
Тож він зателефонував Ейстейну.
Ейстейн поїхав далеко, аж у Фагернес, але запропонував хильнути пивця у Лумпе приблизно опівночі, щоб відзначити те, що ще один робочий день з життя Ейстейна Ейкелана минув порівняно добре. Харрі нагадав Ейстейну про давнє пияцтво, але відповідь на те була, що й колишнім алкоголікам часом треба напитися!
Харрі попросив Ейстейна пильнувати за кермом і поклав слухавку. Подивився на годинник.
Зупинився трамвай, двері перед ним розчинилися. Харрі дивився в теплий, заллятий світлом вагон, який ніби запрошував зараз же увійти й зайняти місце. Потім розвернувся й почвалав пішки у бік центру.
Розділ 27. Добра, злодійкувата й пожадлива
— Я саме був неподалік, — мовив Харрі. — Але ти, здається, кудись збираєшся?
— Та ні, — усміхнулася Кая, стоячи в одвірку у товстій дутій куртці. — Просто сиджу на ґанку. Прошу, заходь. Взувайся ондечки в оті капці.
Нагорі на ґанку обоє повсідалися у величезні дерев’яні крісла. На Людер-Сагенс-гате було тихо й безлюдно — єдиний припаркований автомобіль на всю вулицю. У вікні, що світилося, на другому поверсі у будинку напроти Харрі зауважив чоловічу постать.
— Це Грегер, — мовила Кая. — Йому вісімдесят. Мені видається, що він сидить отак з часів війни, спостерігаючи, що відбувається на вулиці. Мене тішить думка, що він за мною наглядає.
— Звісно, це суттєво, — згодився Харрі й добув з кишені пачку сигарет. — Думати, що за тобою є кому наглядати.
— А ти маєш такого Грегера?
— Ні, — відповів Харрі.
— Не пригостиш?
— Сигаретою?
Вона розсміялася.
— Іноді хочеться. Це мене… заспокоює.
— М-м-м. А ти вже міркувала, що робитимеш далі? Я маю на увазі, як сплинуть ці сорок вісім годин.
Вона захитала головою:
— Повернуся у відділ. Сидітиму, поклавши ноги на стіл. Чекатиму на якесь убивство, котре видасться для Крипосу такою дрібницею, що вони на нього не зазіхатимуть.