З позашляховика вистрибнув чоловік і попрямував до неї. У спину йому світило низьке зимове сонце. Кая заплющила очі. М’яка, впевнена хода, білозуба посмішка й простягнута для вітання рука. Вона завмерла. Господи… Викапаний Евен…
— Аслак Кронглі, — назвався чоловік і міцно потис її руку. — Окружний офіцер поліції.
— Кая Сульнес.
— Зимно сьогодні, не те що у вас в низині, чи не так?
— Атож, — відповіла Кая й теж усміхнулася.
— Я не зможу сьогодні разом з вами поїхати до гірських хатинок. У нас зійшла лавина, тунель закрили, й доводиться скеровувати транспорт іншим шляхом. — Не спитавши, він узяв лижі й, поклавши їх на плече, рушив до машини. — Але я домовився, що вас повезе туди одна людина, він наглядає за тією хатинкою. Його звати Одд Утму. Згода?
— Згода, — мовила Кая, яка цьому тільки зраділа. Можливо, їй тепер не доведеться відповідати на численні питання щодо того, чому раптом у поліції Осло зацікавились зниклою дівчиною з Драммена.
Кронглі довіз її до готелю, який розташовувався всього метрів за п’ятсот. На вкритому снігом майдані перед вхідними дверима на жовтому снігоході сидів чоловік. Він був одягнений у червоний комбінезон, хутряну шапку з опущеними вухами, обличчя замотав шарфом до самого носа, а на очах — великі сонцезахисні окуляри.
Коли він зсунув на чоло окуляри, пробурмотівши своє ім’я, Кая зауважила, що одне око у нього заволокло молочно-білою плівкою. Друге око нахабно роздивлялося її з голови до ніг. Чоловік тримався дуже прямо, як юнак, але обличчя мав, як у літньої людини.
— Кая. Дякую, що так швидко погодились допомогти нам.
— Мені ж за це платять, — мовив Одд Утму, подивився на годинник, відтяг шарфа донизу й сплюнув. Кая зауважила, що на коричневих від тютюну зубах блиснули брекети. Тютюновий плювок на снігу скидався на чорну зірку. — Сподіваюсь, ви встигли щось попоїсти й попісяти.
Кая розсміялася, але Утму вже осідлав снігохід і повернувся до неї спиною.
Вона поглянула на Кронглі, який тим часом устиг встромити її лижі й палиці під ремені, вони зараз були міцно закріплені на транспортному засобі Утму, разом з його лижами й в’язкою чогось, що скидалося на динамітні шашки, й гвинтікою з оптичним прицілом.
Кая обернулася до Кронглі. Поліцейський знизав плечима й знову посміхнувся своєю білозубою хлопчачою усмішкою.
— Щасти, сподіваюся, ви знай…
Решта фрази потонула у гудінні снігохода. Кая поспіхом сіла за спиною Утму. На своє велике полегшення вона побачила, що на сидінні є ручка, отже, їй не доведеться обіймати за спину цього білоокого діда. Їх оповило вихлопними газами, й снігохід рвучко рушив з місця.
Утму підвівся, зігнув коліна і, нахиляючись то ліворуч, то праворуч, вправно проїхав повз готель, подолав величезні снігові кучугури, діставшись до м’якого снігу, і попрямував навпростець на перший пологий схил. Щойно вони піднялися нагору й під ними опинився розсип будиночків, перед Каєю простягнувся білий безмір. Утму оглянувся й запитально мотнув головою. У відповідь Кая кивнула, що все в нормі. І він додав газу. Обернувшись, Кая побачила, як у фонтані снігових бризок з-під гусениць зникають будиночки.
Кая часто чула, що заметені снігом рівнини скидаються на пустелю. І згадала дні та ночі, які провела з Евеном на його яхті для прогулянок.
Снігохід летів уперед пустинними просторами. Сніг і вітер стерли всі обриси, згладили й вирівняли все так, що здавалось, ніби навколо — безкрає морське плесо, над яким величезною хвилею здіймалася гора Халлінгскарвет. Жодної різкості, м’який сніг та важкий снігохід надавали рухам м’якості й уповільненості. Кая обережно потерла рукою ніс та щоки, переконуючись, що кровообіг ще не порушився. Їй доводилось бачити, що трапляється з обличчям навіть після невеличкого відмороження. Монотонний гуркіт двигуна та одноманітний краєвид заколисували, але раптом Кая прокинулась, бо двигун стих і вони зупинились. Кая глянула на годинник. Найперше, що спало на думку, — двигун заглух, а до цивілізації щонайменше сорок п’ять хвилин їзди. А скільки ж тоді ходу на лижах? Години зо три? П’ять? Вона й гадки не мала. Утму вже скочив із снігохода й відв’язував лижі.
— Щось трапилось з… — почала вона, але змовкла, щойно Утму, випроставшись, показав на невеличкий видолинок, перед яким вони спинились.
— Ховасхютта, — мовив він.
Кая заплющилась за сонцезахисними окулярами. І справді, біля самісінького підгірка вона зауважила маленьку чорну хатинку.