Харрі підвів брову:
— І люди все одно повертаються?
Ван Боорст знизав плечима:
— Ласкаво просимо в Африку. Але цей вулкан — страшенно корисний. Якщо хочеш здихатись непотрібного трупа — а в Гомі це річ звична, — звісно, можна втопити його в озері Ківу. Але там, на дні, труп все одно лежатиме. А от у Ньїрагонго… Гадають, що на дні усіх вулканів є клекотливе озеро лави, але це помилково. Їх немає ніде. Окрім Ньїрагонго. Тисяча градусів за Цельсієм. Кидаєш щось — шубовсть, та й по всьому. Тільки хмаринка газу здійметься. У Гомі це в них єдиний спосіб потрапити на небо. — Він зареготав і закашлявся. — Якось довелось побачити, як один ревний мисливець за колтаном спускав у кратер на товстому ланцюзі дочку вождя місцевого племені. Вождь ніяк не хотів підписувати папери, котрі дозволили б мисливцю видобувати тут колтан. Волосся у дівчини загорілося ще за двадцять метрів до лави. А ще за десять метрів вона вже палала, як воскова свічка. Трохи нижче з неї все потекло. Я не перебільшую. Шкіра й м’ясо просто сповзали зі скелета… То вас цікавить оце? — Ван Боорст відчинив шафку й дістав металеву кульку. Блискуча, подірявлена дрібними дірочками, трохи менша за тенісний м’ячик. З більшої дірочки звисала мотузка з кільцем наприкінці. Таке ж знаряддя Харрі бачив у Германа Клюйта.
— Працює? — поцікавився Харрі.
Ван Боорст зітхнув. Просунувши мізинця у металеве кільце, смикнув за мотузку. Пролунало гучне клацання, й м’ячик підскочив у руках бельгійця. Харрі закляк: з дірочок вискочили шпичаки.
— Ви дозволите? — запитав він і простягнув руку. Ван Боорст, віддавши йому кульку, пильнував, як Харрі перераховує шпичаки.
Харрі кивнув.
— Двадцять чотири, — промовив він.
— Стільки ж, як було виготовлено яблук, — зауважив ван Боорст. — Для інженера, котрий розробив і виготовив його, ця цифра мала символічне значення. Саме стільки років мала його сестра, коли наклала на себе руки.
— І скільки маєте їх у своїй шафі?
— Усього вісім. Включно з цим чудовим екземпляром, виготовленим із золота. — Він добув ще одну кульку, котра у світлі лампи зблиснула матовим поблиском, і знову прибрав її в шафу. — Але він не продається. Щоб заполучити цю кульку, вам доведеться мене вбити.
— Отже, після того як Клюйт придбав у вас одне яблуко, ви продали ще тринадцять?
— І щораз дорожче. Це надійне вкладання грошей, пане Холе. У старих знарядь для тортур є віддане й платоспроможне коло поціновувачів, повірте.
— Вірю, — сказав Харрі й спробував увігнати назад один із шпичаків.
— Там пружина, — пояснив ван Боорст. — Якщо смикнути за мотузку раз, людина на допиті не зможе витягнути яблуко з рота. Насправді, взагалі ніхто не зможе. Й несамохіть доведеться перейти до наступного етапу, щоб шпичаки втягнулися. Але тільки, заради Бога, не смикайте за мотузку.
— До другого етапу?
— Дайте-но її мені.
Харрі простягнув кульку ван Боорсту. Бельгієць обережно встромив у залізне кільце кулькову ручку, протримав її на одному рівні з кулькою, потім відпустив. Ледве мотузка натягнулася, знову ляснуло. Леопольдове яблуко крутилося за п’ятнадцять сантиметрів нижче ручки, виблискуючи гострими голками, що стирчали з кожного шпичака.
— Дідько! — вилаявся Харрі норвезькою.
Бельгієць посміхнувся.
— Май-май називали цей пристрій «сонцем крові». Найсолодше дитятко має багато імен. — Поклавши яблуко на стіл, він устромив ручку в кільце на мотузці, щосили сіпонув — і позникали й голки, і шпичаки — королівське яблуко знову стало округлим та гладеньким.
— Неймовірно, — мовив Харрі. — Скільки?
— Шість тисяч доларів, — відповів ван Боорст. — Зазвичай я продаю щораз дорожче, але вам продам за таку ж ціну, як і попередньому покупцеві.
— Чому? — поцікавився Харрі й погладив указівним пальцем гладенький метал.
— Бо ви приїхали здалеку, — відповів ван Боорст і видихнув цигарковий дим. — І ще мені до душі ваш акцент.
— М-м-м. І кому ж ви продали за шість тисяч?
Ван Боорст розреготався:
— Так само, як ніхто не дізнається, що ви приходили до мене, я не розповім вам про решту клієнтів. Хіба вам це не втішливо, пане?.. Бачте, я вже забув, як вас звати.
Харрі кивнув.
— Шістсот, — мовив він.
— Перепрошую?
— Шістсот доларів.
Ван Боост знову коротко гигикнув.
— Дивина! Суму, яку ви пропонуєте, платять за екскурсію з гідом на водосховище, аби упродовж трьох годин спостерігати за гірськими горилами. Може, ви саме цьому віддасте перевагу, пане Холе?