— Телефонувала у консульство Руанди в Швеції. Маю зізнатися, гадала, що у них безлад, але у них виявилося все в порядку.
— Маленький, упертий старший брат Конго.
— Вони мають копію запиту Аделе про візу, дати збігаються. Термін візи давно вичерпався, але, певна річ, вони гадки не мають, де вона. Запропонували нам звернутися до еміграційної влади в Кігалі. Мені дали номер, я зателефонувала, а потім мене, наче м’ячик для пінг-понгу, жбурляли з офісу в офіс, допоки я нарешті не натрапила на якогось англомовного всезнайка, котрий зауважив, що ми не маємо з Руандою договорів про співпрацю у таких питаннях, отож ввічливо вибачився й побажав мені й моїй родині щасливого й довгого життя. У тебе теж нічого важливого?
— Я показав ван Боорсту світлину Аделе. Він відповів, що єдиною його клієнткою була жінка з іржаво-рудим волоссям і східнонімецьким акцентом.
— Східнонімецький акцент? Хіба такий існує?
— Не знаю, Кає. Цей чолов’яга ходить у шовковому халаті, палить цигарки через муншдтук, питущий і фахівець з акцентів. Я намагався надто не відхилятися від теми і якнайскоріше піти звідти геть.
Вона розсміялася. Біле вино, подумав Харрі. Від червоного сміються менше.
— Та я маю задумку, — сказав він. — Імміграційні картки.
— Що?
— Їх заповнюють у готелі, де вперше зупиняються переночувати. Якщо в Кігалі зберігають такі картки, то, можливо, я дізнаюся, куди попрямувала Аделе. Може, це наша зачіпка. Наразі ми лише знаємо, що, може, вона єдина людина, яка знає, хто був тієї ночі у хатинці.
— Щасти, Харрі.
— І тобі теж.
Він поклав слухавку. Звісно, він міг спитати, з ким вона збирається вечеряти, але якби це стосувалося розслідування, вона б і сама розповіла.
Харрі лишався на балконі, поки бар не зачинили. Дзенькіт пляшок стих, натомість залунали любовні стогони й крики з горішнього поверху. Хрипкі, монотонні. Вони нагадували йому крики чайок в Ондалснесі, коли вони з дідом рано-ранесенько вставали порибалити. А батько ніколи з ними не ходив. Чому? І чому Харрі ніколи не замислювався над цим раніше? Невже нутром відчував, що батькові не місце у рибальському човні? І вже п’ятирічним, ще тоді, розумів, що батько одержав освіту й полишив ферму саме для того, щоб ніколи не сидіти в цьому човні. Хай там як, а батько прагне повернутися й перебути вічність саме там. Дивна річ — життя. А надто — смерть.
Харрі знову запалив. Небо було незоряне, чорне, лише над кратером Ньїрагонго тріпотіла червона заграва. Харрі вкусила якась мошка. Малярія. Магма. Метан. Озеро Ківу виблискувало вдалині. Very nice, very deep.
У горах щось гримнуло, грім покотився водою. Виверження чи просто гроза? Харрі подивився на небо. Знову звук луною прокотився в горах. І знову луна, з далекого минулого, донеслося до Харрі.
Very deep.
Він сидів, утупившись у темряву, й навіть не помітив, як небеса розверзлися, й сипонув дощ, заглушуючи крики чайок.
Розділ 32. Поліція
— Радий, що ви встигли повернутися з Ховасхютти до того, як усе почалося, — мовив поліцейський-ленсман Кронглі. — Бо затримались би там на кілька днів. — Він кивнув у бік великого панорамного вікна у готельному ресторані. — Краще, коли просто спостерігаєш, хіба ні?
Кая глянула на заметіль за вікном. Евена теж завжди полонила сила природних стихій, ба навіть ворожих.
— Сподіваюсь, мій потяг сюди дістанеться? — промовила вона.
— Звісно, — відповів Кронглі, незграбно крутячи у руках келих з вином, тож Каї видалось, що поліцейський нечасто п’є вино. — Ми подбаємо про це. І про книги відвідувачів з решти хатинок.
— Дякую, — кивнула Кая.
Кронглі провів рукою по своїх непокірних кучерях і криво посміхнувся. З колонок, наче сироп, сотався голос Кріса де Бурга — «Lady Іn Red».
Окрім них, у ресторані було лише двійко відвідувачів — чоловіків років тридцяти, що сиділи кожен за власним столом, накритим білою скатертиною, з келихом пива, вдивлялися в негоду й чекали на те, чому не судилося здійснитися.
— Чи вам не буває тут самотньо? — поцікавилася Кая.
— Усе відносно, — відповів поліцейський і простежив за її поглядом. — Хто не має дружини й родини, відвідує такі заклади, як цей.
— Щоб розділити самотність із рештою самотніх, — усміхнулась Кая.