— Хай там як, а це звучить приємніше за «роздер ведмідь».
— Ні.
Кая підвела на Аслака погляд. Його очі більше не сміялися.
— Живцем бути похованим під лавиною — не доведи Господь, — мовив він, погляд його вже впав за вікно, у заметіль. — Темнота. Самотність. Поворушитися неможливо, лавина тримає тебе у своїх залізних пазурах, насміхаючись над твоїми спробами вирватися. Ти знаєш, що помреш. Паніка, смертельний жах, коли відчуваєш, що не в змозі дихати. Навряд чи можна уявити щось жахливіше.
Кая відсьорбнула вина. Відставила келих.
— Як довго ти так пролежав?
— Мені видавалось, що три чи чотири години, — відповів Аслак. — Але коли мене відкопали, сказали, що я пролежав п’ятнадцять хвилин. Ще хвилин із п’ять, і я помер би.
Підійшов офіціант і спитав, чи не бажають вони замовити що-небудь ще, бо спиртне припинять подавати за десять хвилин. Кая, подякувавши, відмовилась, тож офіціант поклав перед Аслаком рахунок.
— А навіщо Утму тягає за собою гвинтівку? — спитала Кая. — Як я знаю, зараз теж не сезон для полювання.
— Каже, що від хижаків. Для самозахисту.
— А у цих місцях є хижаки? Вовки?
— Він ніколи не уточнює, про яких хижаків йдеться. До речі, є чутка, що ночами у горах блукає привид його сина. І якщо помітиш його — стережися: отже, поруч урвище або лавинонебезпечне місце.
Кая допила вино. Він кивнув:
— Якщо бажаєш, я можу дозволити продавати спиртне ще годину.
— Дякую, Аслаку, але мені завтра рано вставати.
— О-о, — мовив він, сміючись очима й чухаючи чуприну. — Скидається, що я… — він не доказав.
— Що — ти?
— Та нічого. У тебе ж в Осло напевно є чоловік або хлопець.
Кая, посміхнувшись, промовчала.
Аслак, утупившись поглядом у стіл, тихо мовив:
— Ось тобі маєш, сільський поліцейський після двох келихів вина розпустив язика.
— Усе гаразд, — сказала вона. — Я не маю хлопця. І ти мені подобаєшся. Ти схожий на мого брата.
— Але?
— Що «але»?
— Пам’ятай, адже я теж поліцейський. І я бачу, що ти не одиначка за натурою. Ти маєш когось, хіба ні?
Кая розсміялася. За інших обставин вона б не стала відповідати. Можливо, це все через вино. А може, їй справді подобався Аслак Кронглі. Чи просто настав час поговорити про все це після смерті Евена, а Аслак — чужинець, мешкає далеко від Осло й з її знайомими не спілкується.
— Я закохана, — почула Кая власні слова. — У поліцейського.
Вона піднесла келих з вином до губ, щоб приховати зніяковіння. Найдивніше, що лише зараз, коли вона мовила це вголос, воно стало реальністю.
Аслак простягнув до неї келих.
— Вип’ємо за щасливчика. Й за щасливицю, сподіваюсь.
Кая похитала головою:
— Нема за що пити. Наразі. А може, й не доведеться. Святий Боже, що це я верзу…
— Хіба нам ще є що робити? Тож розповідай.
— Усе складно. Він складний. Я не знаю, чи потрібна йому. Власне, щодо цього все дуже просто.
— Дай-но я вгадаю. Його серце не вільне?
Кая зітхнула:
— Можливо. Правду кажучи, не знаю, Аслаку. Отже, вдячна за допомогу, але я…
— …маю йти, час уже спати. — Поліцейський підвівся. — А раптом у вас з цим хлопцем нічого не складеться й ти прагнутимеш втекти від любовної напасті, тоді, можливо, згадаєш про це. — Він простягнув їй аркуш формату А4 — бланк Поліцейського управління комуни Хул.
Кая, прочитавши, голосно засміялася:
— Потрібен помічник ленсмана?
— Рой Стілле восени йде на пенсію, а знайти доброго поліцейського — важка справа, — мовив Аслак. — Це наша об’ява про вакансію. Ми повідомили про неї минулого тижня. Наш відділок розташований у центрі Єйлу. Вихідні раз на два тижні й безкоштовне стоматологічне обслуговування.
Кая вже лягла у ліжко, коли почула далекі громові розкоти. Рідкісне явище — снігова гроза.
Вона зателефонувала Харрі — почула автовідповідач. Розказала на плівку страшну оповідку про Утму із зогнилими зубами та брекетами й про його сина, який, певно, має ще жахливіший вигляд, бо вже вісімнадцять років блукає привидом тутешніми горами. Засміялася. Уторопала, що п’яна. Побажала на добраніч.
Їй снилася лавина.
Була одинадцята ранку. Харрі з Джо виїхали з Гоми о сьомій, руандський кордон перетнули без пригод, і ось уже Харрі стояв у кабінеті на другому поверсі терміналу у Кігалі. Двоє офіцерів у формі зміряли його поглядом. Геть не вороже, а ніби оцінюючи, чи справді він норвезький поліцейський, як із себе вдає. Ховаючи посвідчення в кишеню піджака, Харрі відчув на дотик гладенький папір конверта кавового кольору, що лежав там. Клопіт був у тому, що офіцерів — двоє. Як дати хабара двом держслужбовцям одночасно? Попросити їх поділитися тим, що у конверті, увічливо наполігши, щоб вони не видавали один одного?