Харрі сподівався, що голос у нього буде спокійний, не виказуючи хвилювання.
— І у чому причина?
Лейке вдихнув.
— Не хочу, щоб преса винюхала, що я був у Ховасхютті тієї ж ночі, що й депутат стортингу Маріт Ульсен. Незабаром весілля, а ЗМІ й так про мене не забувають. Нині буде недоречно, якщо моє ім’я пов’яжуть з убивством. Журналісти накинуться на цю сенсацію й можуть… витягти на світ Божий деякі епізоди з мого минулого, які я хотів би навіки поховати.
— Зрозуміло, — мовив безневинно Харрі. — Звісно, я мушу зважити багато чинників, тому наразі нічого обіцяти не можу. Але ж ми не на допиті, просто розмовляємо, та й зазвичай я не виказую таку інформацію пресі.
— І моїм… близьким?
— Ні, якщо для цього немає підстав. Але ви переймаєтесь тим, що хтось дізнається, що ви приходили до мене. То чому ж тоді прийшли?
— Ви ж просили тих, хто ночував у хатинці, повідомити. Адже це мій громадянський обов’язок, так? — Він благально глянув на Харрі. А потім скривився: — Трясця, я просто злякався! Зрозумів, що можуть докопатися до всіх, хто був у Ховасхютті тієї ночі. Тож сів у авто і примчав сюди.
— А останнім часом не траплялося чогось такого, що налякало вас?
— Ні. — Тоні Лейке замислено дивився перед себе. — Окрім крадіжки зі зломом, коли вдерлися до мого будинку через двері у підвалі. Це трапилось кілька днів тому. Мабуть, треба було сигналізацію поставити, так?
— До поліції заявляли?
— Та ні, вкрали лише велосипед.
— Гадаєте, серійні убивці на дозвіллі крадуть велосипеди?
Лейке розреготався й усміхаючись кивнув. Не дурнуватою посмішкою людини, яка сама усвідомила, що бовкнула нісенітницю, зауважив Харрі. А обеззброюючою посмішкою чемпіона, що звик до своїх перемог, яка ніби промовляла: «Гаразд, приятелю, ти мене підколов».
— Чому ви вирішили поговорити саме зі мною?
— У газеті пишуть, що ви ведете розслідування, тому я й поклав собі прийти, гадаю, правильно вчинив? Крім того, я сподіваюсь, що про нашу зустріч мало хто знатиме, тож і прийшов до найголовного.
— Я — не найголовніший, Лейке.
— Справді? А в «Афтенпостен» писали…
Харрі потер вилицю. Він ще не вирішив, як поставитися до Тоні Лейке. Суміш доглянутої зовнішності й шарму поганого хлопця нагадувала Харрі одного хокеїста, який рекламував нижню білизну. Той прагнув справити враження легковажного, бувалого в бувальцях циніка, але приховати власну щирість та глибину натури йому не вдавалось. А може, все якраз навпаки: легковажність щира, а щирість — удавана?
— А що ви робили в Ховасхютті, Лейке?
— Звісно, на лижах катався.
— Сам?
— Авжеж. На роботі було кілька важких днів, тож треба було розслабитись. Я часто їжджу в Устаусет і на хребет Халлінгскарвет. Сказати б, це мої улюблені місця.
— То чому ж ви не зведете там собі дачу?
— Там, де я хотів би, будувати заборонено. Законом про національні парки.
— А чому наречена з вами не поїхала? Чи вона не катається на лижах?
— Лене? Вона… — Лейке сьорбнув кави. Дуже характерно сьорбнув. «Так зазвичай чинять, коли потребують хвилинки, щоб поміркувати, просто посередині речення», — зазначив Харрі. — Вона лишилася вдома. Я… Ми… — Він глянув на Харрі, розпачливо скривившись, ніби благаючи про допомогу. Харрі на допомогу не прийшов.
— Дідько! Але не для преси, гаразд?
Харрі сидів німо.
— Гаразд, — мовив Лейке, немовби відповідь Харрі була ствердною. — Я мав трішки відпочити, поїхати кудись. Поміркувати. Заручини, весілля… усе це не забавки, треба було вирішити, як до всього ставитися. Мені найкраще розмірковувати, коли я сам. Особливо у горах.
— Вочевидь, розмірковування зарадили?
Лейке знов блиснув порцеляновим разком.
— Зарадили.
— Чи ви пригадуєте, хто був разом з вами у хатинці?
— Як я уже казав, пригадую Маріт Ульсен. Ми з нею випили червоного вина. Я гадки не мав, що вона депутатка стортингу, поки вона сама не розповіла.
— Чи був хтось іще?
— Там сиділо ще троє чи четверо, але з ними я лише привітався. Правда, я прийшов досить пізно, може, хтось уже спав.
— Справді?
— Надворі стояли шість пар лиж. Я чітко це пам’ятаю, бо сам заніс їх у хатинку й поставив у коридор, адже існувала загроза сходження лавини. Я гадав, що решта, мабуть, не дуже досвідчені гірські лижники. Погано було б, якби хатинку засипало триметровим шаром снігу і всі лишилися без лиж. Ранком я, як завжди, прокинувся раніше за всіх і пішов ще до того, як решта прокинулася.
— Ви казали, що пізно повернулися того вечора. Ви йшли сам, у темряві?