— Ліхтарик на лобі, мапа та компас. Я вирішив поїхати у гори раптово, тому сів лише на вечірній потяг до Устаусета. Але, як я вже казав, я непогано знаюся на місцевості, звик орієнтуватися в темряві. Погода стояла пречудова, місячне сяйво відбивалося від снігу, тож ані мапа, ані ліхтарик мені не прислужилися.
— Чи ви бачили, що відбувалося у хатинці, поки ви там були?
— Та нічого не відбувалось. Ми з Маріт Ульсен погомоніли про те, як у наш час важко підтримувати стосунки. Загалом, гадаю, вона мала щодо цього більш сучасне ставлення, ніж я.
— А вона нічого не розповідала, може, щось таке трапилось у хатинці раніше?
— Анічогісінько.
— А решта?
— Вони сиділи трохи віддалік, біля вогнища, обговорюючи походи на лижах, пили пиво. Чи якийсь збадьорливий напій. Двоє дівчат і чоловік, від двадцяти до тридцяти п’яти років, десь так.
— Імена?
— Ми лише кивнули одне одному й привіталися. Як я вже казав, я поїхав туди, щоб побути наодинці, а не заводити знайомства.
— Зовнішність?
— У таких хатинках зазвичай надвечір досить темно, тож якщо я скажу, що одна була білява, а друга — чорнява, то стверджувати напевно, що саме так і було, — не можу. Як я вже казав, я навіть не пригадую, їх було троє чи четверо.
— Говірка?
— Здається, одна з дівчат говорила на західному діалекті.
— Ставангерський? Бергенський? Чи Сюнмьоре?
— Прикро, але я на говірках не знаюся. Може, вона й не з Західної, а з Південної Норвегії була.
— Гаразд. Ви прагнули самотності, але розговорилися з Маріт Ульсен про сучасні стосунки.
— Просто так вийшло. Вона підійшла до мене й сіла поруч. Не надто вовкувата тітка, досить балакуча. Товста, але приваблива.
Слова пролунали так, ніби гармонійно доповнювали одне одного. Харрі зненацька спало на гадку, що, попри поширену норвезьку тенденцію до підвищення середньої маси тіла, Лене Галтунг, судячи зі світлини, худюща, як драбина.
— То вам, окрім розмови з Маріт Ульсен, більше нíчого розповісти? Навіть коли я покажу вам світлини тих, хто, за нашими даними, був там?
— Чом ні? — мовив Лейке, усміхаючись. — Гадаю, я ще щось згадаю.
— Отже?
— Коли я лягав спати в одній з кімнат, мусив увімкнути світло, щоб подивитися, яке ліжко вільне. Тож зауважив, що двоє вже спали — чоловік та жінка.
— Гадаєте, ви в змозі їх описати?
— Не те щоб описати, але я певен, що упізнав би.
— Он як?
— Знаєте ж, як воно буває: часом побачиш людину і відразу згадаєш обличчя.
Харрі знав, що Лейке має рацію. Опис за прикметами свідкам, як правило, давався важкувато, а от упізнавали зазвичай непомильно.
Харрі підійшов до шафи-картотеки, яку вони з Бйорном поставили у глиб кімнати, розкрив потрібні течки й витягнув світлини. Дав п’ять знімків Лейке, той узявся їх роздивлятися.
— Маріт Ульсен, — мовив він, простягаючи Харрі одну зі світлин. — А це наче двоє дівчат, які сиділи біля вогнища, але не певен. — Він віддав Харрі світлини Боргні та Шарлотти. А це, можливо, той хлопець — Еліас Скуг. Але у спальні нікого з них не було, я переконаний.
— Тобто ви не певні, що впізнаєте тих, з ким досить довго сиділи в одній кімнаті, але впевнені, що впізнáєте людей, котрих бачили всього кілька секунд?
Лейке кивнув:
— Вони спали.
— Хіба того, хто спить, впізнати легше?
— Ні, але вони ж на тебе не дивляться, адже так? Тож ніщо не заважає їх роздивитися.
— М-м-м… За кілька секунд?
— Може, трохи довше.
Харрі сховав світлини у течки.
— Чи маєте якісь імена? — спитав Лейке.
— Імена?
— Як я вже казав, я прокинувся першим, зробив собі кілька бутербродів на кухні. Там лежала книга відвідувачів, до якої я ще не записався. Тож, доїдаючи бутерброди, я розкрив книгу й прочитав імена тих, хто записався напередодні.
— Навіщо?
— Хтозна. — Тоні знизав плечима. — У туристичних хатинках інколи подибуєш знайомих. Я перевіряв, чи немає там когось.
— Знайшли?
— Ні. Але якби ви назвали на ймення тих, хто, як ви знаєте чи гадаєте, був там, може, я б і згадав, чи бачив їх у книзі відвідувачів. Розумієте?
— Розумію. Але, на жаль, ми не маємо ані імен, ні адрес.
— Не маєте? Та пусте, — відповів Лейке й почав розстібати вовняне пальто. — Тоді, гадаю, я вам не дуже прислужився. Хіба що тепер можете мене викреслити.
— М-м-м… — почулося у відповідь. — Оскільки ви вже тут, то я маю до вас ще кілька питань. Якщо маєте час.
— Я сам собі хазяїн, — сказав Лейке. — Принаймні поки що.
— Чудово. Кажете, у вас у минулому були проблеми. Чи не розповіли б ви коротко, що то були за проблеми?