— Я мало не вбив одного хлопа, — відверто зізнався Лейке.
— Гаразд, — мовив Харрі, відхилившись на спинку крісла. — А за що?
— Бо він на мене накинувся. Він стверджував, що я одбив у нього дівчину. Насправді вона не була й не хотіла бути його дівчиною, крім того, я не відбиваю чужих дівчат. Не маю потреби.
— Отже, він заскочив вас на гарячому і вдарив її?
— Себто?
— Я лише намагаюся зрозуміти, чому вам захотілося його убити. Якщо ви насправді цього хотіли.
— Він мене ударив. За це я й намагався його убити. Ножем. Я вже майже зробив це, аж тут кілька моїх друзів буквально відтягли мене від нього. Мене засудили за нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Тож як за спробу убивства я ще легко відбувся.
— Чи ви усвідомлюєте, що ваші слова можуть накликати на вас підозри в убивстві?
— У цій справі? — Лейке недовірливо глянув на Харрі. — Жартуєте? Гадаю, у вас більше здорового глузду, хіба ні?
— Якщо вам забаглося вбити один раз…
— Насправді я прагнув цього не один раз. Мабуть, я так і чинив.
— Мабуть?
— У джунглях розгледіти вночі негра — річ непроста. Доводиться стріляти наосліп.
— І ви стріляли?
— Стріляв за часів грішної молодості. Відбувши покарання, я вступив на курси сержантів, а потому поїхав у Південну Африку, влаштувався там контрактником.
— А-а. То ви були найманцем у ПАР?
— Три роки. Власне, у ПАР я лише завербувався, позаяк воювали у сусідніх країнах. Там завжди воювали, й завжди був попит на професіоналів, а надто — білих. Чорні досі гадають, що ми розумніші, вони більше довіряють білим офіцерам, а не своїм власним.
— То, може, ви й у Конго були?
Брови у Тоні Лейке вигнулись дашком.
— Чому ви питаєте?
— Бував там нещодавно, тому й цікавлюсь.
— Тоді це місце звалося Заїр. Але здебільшого ми навіть до пуття не знали, у якій країні знаходимось. Там же або суцільна зелень, або суцільна чорнота, поки знова не зійде сонце. Я працював там у так званій службі безпеки на кількох діамантових копальнях. Саме там я й навчився користуватися картою й компасом у світлі ліхтарика, прикріпленого на лобі. До речі, компас там можна викинути до дідька, адже у горах достобіса багато металу.
Тоні Лейке відхилився на спинку крісла. «Розслабився й нічого не боїться», — зауважив Харрі.
— До речі, про метал, — мовив він. — Я наче десь читав, що ви маєте в Африці шахту.
— Маю.
— А що за мінерал видобуваєте?
— Колтан.
Харрі розуміюче кивнув:
— Використовується у мобільних телефонах.
— Так. І ще в ігрових приставках. Коли у дев’яностих у світі стрімко зросло виробництво мобільних телефонів, я зі своїми вояками був на північному сході Конго. Там у французів та тубільців була копальня, колтан для них добували хлопчаки, длубаючись кирками й лопатами. Він скидається на звичайний камінь, але з нього добувають тантал, саме його й використовують у телефонах. І я второпав, що якби знайти кошти, я б міг розпочати там справжнє сучасне видобування, розбагатів би сам і допоміг би розбагатіти своїм партнерам.
— Так і сталося?
Тоні Лейке розсміявся:
— Не зовсім так. Я позичив грошей, потім мене обдурили хитрі партнери, і я втратив усе. Позичив ще, мене знов обдурили, я знову позичив і заробив трохи грошенят.
— Трохи?
— Кілька мільйонів, щоб борги пороздавати. Але тепер я маю зв’язки, моє ім’я почало вигулькувати у пресі, і хоча я, звісно, ділив шкуру невбитого ведмедя, але цього було достатньо, щоб мене прийняли у колах, де крутяться великі гроші. Щоб тебе вважали там за свого, важить лише кількість нулів у цифрі, якою вимірюється твій статок, і не суттєво, чи спереду там плюс, чи мінус. — Лейке знову розсміявся щиро й заразливо, і Харрі теж довелося удати посмішку.
— А тепер?
— А тепер перед нами замайоріли нові величезні перспективи, бо саме нині прийшов час колтану. Звісно, я вже давно про це розповідаю, але саме зараз — то щира правда. В обмін на опціон на купівлю мені довелося поступитися своєю часткою акцій у цьому бізнесі, щоб пороздавати борги. Нині все влаштувалося, й треба лише добути грошей, щоб знову викупити свої акції, і тоді я стану повноправним компаньйоном.
— Зрозуміло. А гроші?
— Дехто вважає за доцільне позичати мені гроші в обмін на частку. Прибуток величезний, а ризик мізерний. Чимало грошей уже вкладено, враховуючи хабарі місцевій владі. Ми навіть прорубали злітну смугу у джунглях, тож тепер можна вантажити все просто на літаки й вивозити через Уганду. Чи ви заможний, Харрі? Подивлюсь, може, є можливість і вам відтяти шматочок цього пирога.