Чоловік лежав голічерева. Перша думка у Кронглі була — «імовірно, чоловік». Бо голова й обличчя загиблого, затиснені між снігоходом та камінням, були ніби обгризені крабами. Навіть не торкаючись розчавленого тіла, було очевидно, що воно обернулось на холодець, на фарш без кісточок: тулуб розкатаний у корж, ноги від стегон до колін розчавлені. Кронглі ніколи б не упізнав труп, якби не червона фланелева сорочка. Й однісінький зогнилий коричневий зуб, що стирчав з нижньої щелепи.
Розділ 76. Повторне упізнання
— Що ти сказав? — перепитав Харрі, притискаючи слухавку до вуха щільніше, ніби помилка крилася у тому, що він не розчув.
— Кажу, що труп під снігоходом — не Тоні Лейке, — відповів Кронглі.
— А чий тоді?
— Одда Утму. Це місцевий самотній вовк, провідник. Завжди носить одну й ту саму червону фланелеву сорочку. Це його снігохід. А ще я упевнений, що це він, бо бачив зуби покійного. Радше — єдиний зогнилий пеньок. Лише Бог відає, де решта зубів та брекети.
Утму. Брекети. Харрі згадав, як Кая розповідала йому про провідника, що відвозив її на снігоході у Ховасхютту.
— А пальці, хіба вони не покривлені?
— Певна річ. Бідолашний Утму дуже страждав від артриту. Бельман особисто зателефонував мені й попросив тобі повідомити. Адже це зовсім не те, чого ти сподівався, Холе?
Харрі відкотився у кріслі від письмового столу.
— Принаймні не зовсім те. А чи міг це бути нещасний випадок, Кронглі?
І вгадав відповідь, ще не почувши її. Того вечора і вночі яскраво світив місяць, тож навіть з вимкненими фарами проґавити цю розколину було просто неможливо. А надто людині, яка чудово знається на цій місцевості. Та ще й їдучи так повільно, що снігохід відлетів усього на три метри від прямовисного обриву, падаючи більш як з сімдесяти метрів.
— Пусте, Кронглі. Скажи-но мені ліпше про опіки.
Той забарився з відповіддю.
— Ну... Обпечені руки та спина. Шкіра на руках полопалася, видно червоне м’ясо. Спина подекуди взагалі обвуглена. І між лопатками на спині якийсь наче відбиток чи візерунок...
Харрі заплющив очі. Пригадав візерунок на пічці у хатинці. Згорілі шматочки м’яса.
— ...схожий обрисами на оленя. Щось іще, Холе? Нам уже треба підіймати його нагору...
— Все, дякую, Кронглі.
Він поклав слухавку і замислився. Отже, це — не Тоні Лейке. Звісно, це міняє деталі, але не всю картину. Утму став черговою жертвою хрестового походу Олтмана, котрому, мабуть, у чомусь завадив. Вони мають палець Тоні Лейке, але де ж його тіло? І раптом Харрі пронизала думка. А чому має бути труп? Теоретично Тоні Лейке може бути досі серед живих, десь замкнений. І лише Сигурд Олтман знає де.
Харрі набрав номер ленсмана Ская.
— Та він узагалі відмовляється й слово комусь сказати, — відповів Скай, щось жуючи. — Окрім свого адвоката.
— А хто його адвокат?
— Юхан Крон. Знаєш такого? Скидається на хлопчака і...
— Так, чудово знаю.
Харрі зателефонував у офіс Крона, його з’єднали, Крон обізвався трохи привітно і трохи підозріливо. Такий зазвичай і буває голос у професійного адвоката, коли йому телефонує сторона обвинувачення. Він вислухав Харрі й одказав:
— Мені прикро, та навіть якщо ви маєте конкретні факти, що мій клієнт, можливо, когось тримає взаперті чи наражає на небезпеку чиєсь життя, — я не можу дозволити вам поговорити з Сигурдом Олтманом, Холе. Ви висуваєте проти нього тяжкі звинувачення, й мені не треба пояснювати вам, що моя робота полягає саме в тому, щоб якнайкраще дбати про інтереси звинуваченого.
— Згоден, — мовив Харрі, — не переймайтеся.
Поклавши слухавку, Харрі визирнув з вікна свого кабінету. Він шукав поглядом відому скляну будівлю в Грьонланні. А крісло й справді зручне, годі навіть сумніватися.
Потому він набрав ще один номер.
Катрина Братт щебетала жваво, наче жайворонок.
— Мене за пару днів випишуть, — повідомила вона.
— Я гадав, що ти там з власної волі.
— Саме так, але формально мене мають виписати. Отож я й чекаю. А ще мені запропонували певну паперову роботу в управлінні, коли збіжить термін лікарняного.
— Чудово.
— Маєш до мене справу?
Харрі пояснив.
— Тобто ти прагнеш знайти Тоні Лейке, обминувши Олтмана? — уточнила Катрина.
— Саме так.
— А на твою думку, з чого мені варто почати?
— Я маю лише одне припущення. Відразу по зникненні Тоні ми з’ясували, що він не зупинявся ночувати ані в Устаусеті, ані деінде поряд. Я перевірив дані за останні роки й дізнався, що він практично ніколи не зупиняється ночувати неподалік Устаусета, окрім кількох туристичних хатинок. Дивно, бо він бував у горах частенько.
— Може, він трохи лукавив, не записуючись у книзі відвідувачів, щоб не платити?
— Він не такий, — мовив Харрі. — Мене цікавить, чи має Тоні там власну хатинку абощо.
— Гаразд, це все?
— Так. Утім, ні. З’ясуй, що останнім часом поробляв Одд Утму.
— А ти й досі сам-один, Харрі?
— Чому ти питаєш про це?
— Бо з голосу ти ніби вже не такий і самотній...
— Справді?
— Еге. Але це — на добре.
— Невже?
— Якщо ти сумніваєшся, — то ні.
Аслак Кронглі випростався, бо спина у нього заніміла, й глянув угору.
Хтось із групи нетерпляче гукнув згори:
— Сюди!
Аслак пошепки вилаявся. Оперативна група вже оглянула місце злочину, витягши й снігохід, і Одда Утму. Це забрало чимало часу й сил, адже спускатися щоразу доводилося на мотузці.
Під час обідньої перерви один з хлопців переповів, про що розповіла йому по секрету покоївка з готелю: простирадла у номері Расмуса Ульсена, чоловіка вбитої депутатки, були червоні від крові. Спочатку покоївка гадала, що то менструальна кров, але згодом довідалась, що Расмус Ульсен мешкав тоді у номері сам, бо дружина була у Ховасхютті. Кронглі на те одказав, що, можливо, у його номер навідувалась якась місцева хвойда чи він бачився з дружиною зранку, коли вона повернулася в Устаусет, і на знак примирення вони кохалися. Хлопець на те пробурмотів, що, можливо, кров була й не від місячних.
— Сюди!
Тьху, щоб їх родимці взяли! Аслаку Кронглі страх як закортіло додому. Оце повечеряти, кави й спати. І забути про цей триклятий випадок. Гроші, які він протринькав в Осло, вже виплачено, тож він більше туди ні ногою. Ніколи більше не поткнеться у те кляте болото.
Щоб переконатися, що зібрано все, оперативна група пустила собаку, але тепер пес рвучко кинувся завалом угору, а потім зупинився й загавкав метрів за п’ятдесят від того місця, де лежав снігохід. Півсотні метрів прямовисного схилу. Аслак здогадувався, що там може бути.
— Щось істотне? — спитав він, і луна відгукнулась багатоголоссям.
Згодом почув відповідь, і вже за десять хвилин він стояв на горі, дивлячись на те, що пес відрив з-під снігу. Знахідка лежала між двома каменями, а згори, стоячи скраю провалля, її неможливо було розгледіти.
— Дідько! — мовив Аслак. — Хто ж це може бути?
— Хай там як, але це не Тоні Лейке, — мовив кінолог. — Щоб пролежати між крижаних каменів і обернутися на скелет, треба чимало часу. Дуже багато.
— Вісімнадцять років.
Це були слова Роя Стілле. Помічник ленсмана підійшов до них, засапавшись.
— Вона пролежала тут вісімнадцять років, — повторив Рой Стілле, сів навпочіпки і нахилив голову.
— Вона? — перепитав Аслак.
Його помічник показав на нижню частину скелета.
— Жінки мають ширший таз. Ми так і не знайшли її, коли вона зникла. Це Карен Утму.
Кронглі розчув у голосі Роя Стілле те, чого раніше ніколи не чув. Тремтіння. Що виказувало його хвилювання. Його горе. Але обличчя поліцейського лишилося, як завжди, спокійним та незворушним, ніби вирізьблене з граніту.