— Матері твоїй ковінька... але ж і справді... — мовив кінолог. — Вона ж кинулася у провалля, так побивалася за сином.
— Це вже навряд, — мовив Кронглі. Решта двоє зиркнули на нього. Він устромив пальця у рівненьку дірочку на чолі небіжчиці.
— Невже... кульовий отвір? — спитав кінолог.
— Саме так, — відповів Стілле й помацав череп ззаду. — І вихідного отвору немає, тож закладаюся, що ми знайдемо кулю всередині.
— А я переконаний, що куля підійде до гвинтівки Утму, — мовив Кронглі.
— Матері твоїй... — знову вилаявся кінолог. — Ти хочеш сказати, що він уколошкав власну дружину? Як таке може бути? Вбити людину, яку кохав? Тільки через те, що вона... та їхній малий... хай йому грець...
— Вісімнадцять років, — мовив помічник ленсмана Стілле і, крекчучи, випростався. — Через сім років його б уже ніхто не притягнув за убивство, бо мине термін давності. Мабуть, саме у цьому полягає іронія долі. Чекаєш і чекаєш, тремтиш зі страху, що тебе викриють. А час спливає. І ось вона, воля, все ближче й ближче... аж раптом — лясь! — тебе самого копнули й кинули у те саме провалля.
Заплющившись, Кронглі міркував: авжеж, можна убити людину, яку кохав. Ще й запросто. Але звільнитися від цього не зможеш ніколи. Він більше ніколи туди не поїде.
Юхан Крон полюбляв вогні рампи. Утім, він би не зробився найбільш затребуваним адвокатом країни, якби не любив їх. Тож, погодившись, без усіляких вагань, захищати Сигурда Олтмана, Залицяльника-Кавалера, він був переконаний, що у цьому випадку феєрверк буде такий, якого ніхто ще не бачив упродовж усієї його й без того блискучої кар’єри. Юхан примудрився перевершити навіть власного батька, ставши наймолодшим адвокатом, котрому надали право виступати у Верховному суді. У свої двадцять з хвостиком він як адвокат-захисник уже мав славу суперзірки, вундеркінда. Можливо, саме тоді слава запаморочила йому голову, адже досі він ніколи не мав популярності. У школі завжди був найуспішнішим учнем, який усіх дратував, тягнучи руку аж надто затято, завзято прагнув бути активним у шкільному житті, утім, він останній дізнавався, де влаштовуватимуть суботню вечірку, якщо взагалі чув про це. Але тепер молоденькі асистентки й секретарки шарілися й усміхались, коли він сипав компліментами й запрошував їх повечеряти після роботи. А на самого Юхана пропозиції сипались тепер дощем: чи то виступити з доповіддю, чи то взяти участь у теледебатах або на радіо, чи то на якусь прем’єру, що, до речі, неабияк тішило його дружину. Правда, останнім часом ця метушня почала забирати забагато часу й сил. Принаймні він зауважив, що кількість виграних справ, гучних справ, які привертали увагу преси, так само як і кількість нових клієнтів, — меншає. Звісно, не настільки, щоб затьмарити його славу, але достатньо, щоб він збагнув: йому конче потрібна справа Сигурда Олтмана. Він потребує чогось такого, щоб підняло страшенний галас, що б опісля зійти туди, де його звичне місце, — на вершину.
І саме тому Юхан Крон сидів мовчки й пильно слухав виснаженого чоловіка у круглих окулярах. Сидів, слухаючи, як Сигурд Олтман розповідає не лише найнеймовірнішу історію з тих, що йому будь-коли доводилось чути, а ще й таку, у яку сам вірить. Юхан Крон уже бачив себе у судовій залі: чудовий красномовець, диригент зали, котрий, однак, ніколи не випускає з виду закон, — словом, втіха для глядачів і для судді. Тому, дізнавшись, які задуми плекав Сигурд Олтман, Крон спочатку розчарувався. Але нагадав собі те, що багато разів утовкмачував йому батько: адвокат існує для клієнта, а не навпаки. І погодився захищати його. Бо насправді Юхан Крон був непоганий хлопець.
Тож, полишаючи окружну в’язницю в Осло, куди напередодні перевели Сигурда Олтмана, Крон навіть знайшов і в цій винятковій справі нові можливості. Повернувшись в офіс, найперше зателефонував Мікаелю Бельману. Досі вони якось зустрілися раз, певна річ, з приводу убивства, але Юхан Крон уже тоді збагнув, що то за один — головний комісар. Хижак хижака бачить здалеку. Тож Крон цілком розумів, як почувається Бельман після сьогоднішніх газетних заголовків про арешт, який здійснив ленсман.
— Бельман слухає.
— Це Юхан Крон. Пам’ятаєте такого? Ми вже якось зустрічались.
— Доброго дня, Кроне. — Тон був офіційний, але не відсторонений.
— День справді добрий? Як воно почуватися, коли тебе обскакують просто на фінішній прямій?
Коротка пауза.
— Що вам треба, Кроне? — зі стриманою люттю.
І Юхан Крон збагнув, що справа вигорить.
Харрі та Сестреня мовчки сиділи біля батькового ліжка у Державній лікарні. У палаті на двох тумбочках обабіч ліжка останніми днями почали з’являтися квіти. Харрі підійшов до букетів і почитав візитівки. На одній було написано: «Любому, любому Улаву», підписано — «твоя Ліса». Харрі ніколи й слова не чув ні про яку Лісу й навіть не припускав, що в батьковому житті можуть існувати інші жінки, окрім матері. Решта візитівок були від колег та сусідів. Мабуть, дізнались, що наближається невідворотне. Хоча розуміють, що вже не зустрінуться, але все ’дно присилають ці квіти з солодкавим запахом, ніби спокутуючи провину за те, що так і не знайшли часу, щоб його провідати. Харрі дивився на квіти, що товпились коло ліжка, мов ті грифи, що кружляють навколо людини, яка конає. Важко схилені голови на тонких шиях стеблин. Із червоними та жовтими дзьобами.
— Харрі, тут не можна користуватися мобільним! — суворо прошепотіла Сестреня.
Харрі витяг телефон і глянув на дисплей.
— Даруй, Сестреня, але це важливо.
Катрина Братт умить включилася до справи.
— Безсумнівно, Лейке неодноразово приїздив до Устаусета та на околиці, — мовила вона. — Останніми роками він кілька разів купував квитки на потяг через Інтернет, платив за пальне на заправці у Єйлу. І продукти здебільшого купував в Устаусеті. А найприкметніше — зберігся рахунок за будівельні матеріали, теж в Єйлу.
— Будматеріали?
— Еге ж. Я передивилася перелік. Дошки, цвяхи, інструменти, сталевий дріт, піноблоки, цемент. Більш як на тридцять тисяч крон загалом. Але цьому рахунку вже чотири роки.
— Ти ж міркуєш так, як і я?
— Що він облаштував собі там, у горах, невеличкий примурок чи прихаток абощо?
— Жодної будівлі, до якої можна зробити примурок, на його ім’я не зареєстровано, ми перевіряли. Але ти ж не купуватимеш продукти, якщо зупинятимешся у готелі чи у туристичній хатинці? Гадаю, Тоні незаконно облаштував собі невеличку дачку десь поблизу Національного парку, про яку, за його власними словами, давно мріяв. Певна річ, вона чудово схована у місцевості, чужий не знайде. Місце, де б йому не набридали. Але ж де? — Харрі раптом збагнув, що він підхопився і крокує лікарняною палатою туди-сюди.
— ...Аби ж знаття! — мовила Катрина Братт.
— Стривай! Якої пори року він усе це придбав?
— Зараз... У рахунку зазначено... шосте липня.
— Якщо ти прагнеш приховати хатинку, вона має розташовуватись подалі від шляху, схована від сторонніх очей. Кажеш, сталевий дріт?
— Так. І маю здогад навіщо. Коли у шістдесятих бергенці зводили хатинки в Устаусеті на белебнях, які найдужче продуває вітром, вони часто закріплювали будівлі сталевим дротом.
— Отже, хатинка Лейке має розташовуватись на белебні, де добре продуває вітром, і саме туди він мав завезти будматеріалів на тридцять тисяч крон. Але як це зробити, коли стоїть літо, снігу немає, а отже, снігохід не стане у нагоді?
— Коні? Джип?
— Через річки, болота, до нагір’я? Ну, давай, міркуй!
— Гадки не маю...
— А я маю. Бачив на фото. Бувай!
— Зажди.
— Що?
— Ти просив перевірити, що поробляв Утму в останні дні життя. У віртуальному світі він наслідив небагато, але кілька разів телефонував. Одним з останніх був дзвінок до Аслака Кронглі. Схоже, йому відповів автовідповідач. А останній дзвінок з його телефону був у SAS. Згодом я перевірила у їхніх розрахункових системах. Він замовив квиток на літак до Копенгагена.
— Гм. Він не схожий на людину, що полюбляє подорожувати.
— Так. Щоправда, паспорт у нього таки був, хоч за останні двадцять п’ять років він не значиться у жодній системі з продажу квитків.