Бйорн Гольм одвів очі від комп’ютера, коли Харрі влетів у кімнату.
— Ще додалось відбитків Тоні Лейке, — зітхнув він.
— Тут на лезі ножа є кров, — мовив Харрі засапавшись. — Перевір руків’я, пошукай відбитки.
Бйорн бережно узяв ножа. Посипав лискуче жовте руків’я чорним порошком і обережно дмухнув.
— Маємо лише одненький відбиток, зате пречудовий, — сказав він. — Може, тут є й клітини епітелію...
— Yess! — вигукнув Харрі.
— А в чому річ?
— Той, хто залишив цей відбиток, відрубав пальця Тоні Лейке!
— Он як! А чому ти...
— На колоді є кров. Там лежав напоготові марлевий бинт, щоб перев’язати рану. Гадаю, я вже бачив цей ніж раніше. На зернистому знімкові з Аделе Ветлесен.
Бйорн Гольм тихо свиснув, притиснув дактилоскопічну плівку до руків’я, щоб закріпити порошок. А потім приклав плівку до сканера.
— Сигурде Олтмане, може, ти й добув собі гарного адвоката, який тебе відмаже, пояснивши, яким робом твої відбитки опинились на столі у Тоні Лейке, — шепотів Харрі, поки Бйорн клацав кнопкою пошуку й вони разом стежили за синьою смужкою, що повзла горизонтальним прямокутником. — Але не від відбитка на цьому руків’ї...
— Готово! Знайдено один збіг!
Бйорн Гольм натиснув «показати».
Харрі витріщився на ім’я, що вискочило на екрані.
— Ти вважаєш, що це відбиток людини, яка відрубала палець Тоні Лейке? — спитав Гольм.
Розділ 78. Угода
— Тож коли я побачив, як Аделе та Тоні злягаються, мов собаки, перед нужником, все знову повернулося. Усе, а я гадав, що воно поховане. Але насправді все виявилося навпаки. Звір, якого припнули ланцюгом, але добре годують, може вирости більшим та міцнішим за родичів на волі. І зараз він вирвався на волю. Харрі цілковито мав рацію. Я задумав помститися, хотів принизити Тоні Лейке так само, як він принизив мене.
Сигурд Олтман зиркнув на свої руки й посміхнувся.
— Але щодо решти — Харрі схибив. Я зовсім не планував, щоб Аделе померла. Хотів лише принизити Тоні привселюдно. Включно з тими, хто, на його сподівання, стане невдовзі його ріднею, і тією дійною коровою — Галтунгом, який мав фінансувати ту його оборудку в Конго. Навіщо б іще Тоні мав одружуватися з такою сірою мишею, як Лене Галтунг?
— І то так, — мовив Мікаель Бельман, згідливо усміхаючись.
— Тож я написав Тоні листа від імені Аделе. Буцімто вона завагітніла від нього і хоче залишити дитину. Але майбутня мати-одиначка мусить піклуватися про матеріальне забезпечення, мовляв, потрібні гроші, натомість обіцяла мовчати, що то його дитина. Чотириста тисяч для початку. Гроші він мав принести на парковку за крамницею «Лефдал» у Сандвіку через два дні опівночі. А потім написав Аделе від імені Тоні, запросивши на побачення у те саме місце на той-таки час. Я знав, що Аделе підійде і місце, й час, сподіваючись, що вони, вочевидь, не обмінювалися номерами телефонів. Що обман не викриють перш, ніж буде запізно, перш, ніж я отримаю те, що мені потрібне. Об одинадцятій я вже сидів у машині, тримаючи камеру напоготові. Я планував зняти побачення, хай чим воно скінчиться, сваркою чи траханням, я лише намірявся послати фото й викривальну історію Андерсу Галтунгу. Та й по всьому.
Сигурд поглянув на Бельмана і повторив:
— Та й по всьому.
Бельман кивнув, а Олтман провадив далі:
— Тоні явився завчасно. Він, поставивши авто, вийшов і роззирнувся, а потім зник у тіні дерев неподалік річки. Я зсунувся якомога нижче. Потім приїхала Аделе. Я опустив віконце, щоб мати змогу почути їх. Вона стояла, чекаючи, роззираючись і поглядаючи на годинник. Я бачив, як Тоні став у неї за спиною, так близько, що здавалося неймовірним, що вона його не помічає. Я бачив, як він добув величезний саамський ніж і обхопив її рукою за шию. Коли він ніс її до свого авто, вона пручалася. А коли він прочинив дверцята, я зауважив, що всі сидіння у машині обмотані поліетиленом. Я не чув, що Тоні промовив до неї, але увімнув камеру й спрямував на них. Бачив, як він силоміць змусив її схопити ручку, очевидно, він їй щось надиктовував, а вона писала на листівці.
— Листівка з Кігалі, — мовив Бельман. — Він усе розпланував наперед. Вона мала щезнути.
— Знімаючи, я ні про що інше й не думав. Допоки не побачив, як він замахнувся й встромив їй ножа в горлянку. Я не йняв віри у побачене. Кров бризнула, заплямувавши лобове скло.
Співрозмовники не зважали на Крона, котрий хапав ротом повітря, наче задихаючись.
— Він почекав, залишивши ножа у горлянці, наче хотів, щоб вона спочатку стекла кров’ю. Потім підняв Аделе, обійшов авто і поклав тіло у багажник. Коли сідав у машину, зупинився, ніби принюхуючись. Він стояв, заллятий світлом з ліхтаря, і тоді я побачив: ті ж вирячені очі, той же вищир, як і тоді, коли він сидів на мені верхи біля клубу, засовуючи живосилом мені до рота ніж. Після того, як Тоні поїхав з трупом Аделе у багажнику, я ще довго не міг рушити з місця, заклякнувши від жаху, неспроможний ворухнутися. І усвідомив, що не зможу відправити викривального листа Андерсу Галтунгу. Будь-кому взагалі. Бо щойно став співучасником злочину.
Сигурд обережно відсьорбнув зі склянки з водою, що стояла перед ним на столі, й кинув погляд на Юхана Крона, котрий кивнув у відповідь.
Бельман кахикнув:
— Формально ви не були співучасником у вбивстві. Щонайбільше ви винні у шантажі чи введенні в оману. Ви мали змогу покласти цьому край, якби пішли в поліцію, хоч як вам це було б неприємно. Ви ж навіть зняли убивство на плівку, а це — речовий доказ.
— Так чи інак, мене б усе одно судили й винесли вирок. Сказали б: хто, як не я, мав би знати, що Тоні схильний до насильства, якщо на нього натиснути, й що я вчинив усе це умисно.
— А вам справді не спадало на думку, що таке може трапитись? — спитав Бельман, не звертаючи уваги на застережливий погляд Крона.
Сигурд Олтман усміхнувся:
— Комісаре, хіба ви не знаєте, що часом найважче — розібратися у власних мотивах? Або згадати? По правді, не пригадую, щоб мені взагалі спадало на думку, що таке може трапитись.
«Бо не хочеш згадувати», — міркував Бельман подумки і кивнув мимохідь, мовби дякуючи Олтманові, що відкрив йому таємниці людської душі.
— Я міркував кілька днів, — вів далі Олтман. — А потім знову поїхав у Ховасхютту й видер з книги відвідувачів сторінку з іменами всіх, хто був там тієї ночі. І написав Тоні ще один лист. Мовляв, я знаю, що він зробив. Бачив, як він у Ховасхютті порав Аделе Ветлесен, і знаю, чому він її вбив. І що мені потрібні гроші. Підписався як Боргні Стем-Мюре. За п’ять днів я прочитав у газетах, що її знайшли убитою в підвалі. На цьому все мало скінчитися. Поліція мала б розкрити обидва убивства й знайти Тоні. Щоб схопити його.
Сигурд Олтман заговорив голосніше, і Бельман ладен був заприсягтися, що його очі за круглими скельцями окулярів наповнювалися слізьми.
— Але у вас не було жодної ниточки, ви блукали у безпросвітній темряві. Змушуючи мене підкидати йому нові жертви, погрожуючи черговими іменами зі списку. Я вирізав світлини вбитих і чіпляв їх у своїй монтажній на фабриці «Кадок», додаючи копії листів, які писав від імені жертв. Щойно Тоні когось убивав, як отримував чергового листа від людини, яка стверджувала, що це саме вона відправляла йому попередні листи й тепер знає, що на його совісті вже два, три, чотири обірваних життя. І що ціна за мовчання, таким чином, зростає. — Олтман нахилився уперед, голос його лунав виснажено. — Я чинив так, даючи вам можливість схопити його. Адже убивця хибить, хіба ні? Що більше помилок, то більша імовірність, що його схоплять.
— І тим вправніше він убиває, — заперечив Бельман. — Адже пригадайте, Тоні Лейке не вперше вдавався до насильства. Неможливо стільки років прослужити найманцем в Африці й не забруднити руки кров’ю. Ваші руки теж забруднені кров’ю, Олтмане.
— У мене забруднені руки кров’ю?! — заволав Олтман, раптом осатанівши. — Я зателефонував Еліасу Скугу з оселі Тоні, наводячи вас на його слід! Це ви маєте руки, забруднені кров’ю, бо не виконуєте своєї роботи! А ще — такі шльондри, як Аделе та Мія, й такі убивці, як Тоні. Якщо не...