— І ніхто про це не знав?
Вона взяла серветку зі столу й висякалася.
— Дивовижно, як легко обдурити людей, коли вони самі прагнуть, щоб їх обдурили. Й навіть якщо не дадуть ввести себе в оману, не подадуть і виду. Бо для мене це несуттєво. Мене використали як сурогатну матір, щоб народити Галтунгові спадкоємицю, — то що з того?
— Це все?
Вона знизала плечима:
— Ні. Зрештою, я мала Лене. Я годувала її груддю: міняла пелюшки, спала разом з нею. Навчила її розмовляти, виховувала її. Але ми знали, що це тимчасово, що коли прийде час, я муситиму її віддати.
— І ви віддали?
Вона гірко засміялася:
— Хіба мати коли-небудь може кинути свою дитину? Ось дочка спроможна. Лене зневажає мене за те, що я накоїла. За те, хто я є. Але погляньте, зараз вона чинить так само.
— Подалася на край світу не за тим чоловіком?
Вона знизала плечима.
— Ви хоч знаєте, куди вона подалася?
— Ні. Знаю лише, що вона поїхала, щоб бути разом із ним.
Харрі знову ковтнув кави.
— Я знаю, де цей край світу, — мовив він.
Вона сиділа німо.
— Я можу поїхати й привезти вам її.
— Вона не захоче.
— Я можу спробувати. З вашою допомогою. — Харрі добув аркуш паперу і поклав перед нею. — То як?
Вона почала читати. Потім звела очі. Косметика стекла з очей просто на впалі щоки.
— Присягніться, що ви привезете мою дівчинку додому, Холе! Заприсягніться. Якщо ви зможете, то я згодна.
Харрі кинув на неї довгий погляд.
— Присягаюсь, — мовив він.
Вийшовши на вулицю і запалюючи цигарку, знову згадав її слова: «Хіба мати коли-небудь може кинути свою дитину? Ось дочка спроможна». Він згадав Одда Утму, котрий прихопив із собою синове фото. «Ось дочка спроможна». Справді? Він видихнув дим. А він сам може?
Гуннар Хаген стояв біля овочевого прилавка у знайомій пакистанській крамниці, якій віддав перевагу. Він недовірливо позирав на свого старшого інспектора.
— Тобі знову треба в Конго? Щоб знайти Лене Галтунг? І це ніяк не стосується справи про вбивства?
— Усе так само, як і минулого разу, — відповів Харрі, узявши в руки якийсь овоч. — Ми розшукуємо зниклу людину.
— Як я знаю, ніхто, окрім жовтої преси, не вважає, що Лене Галтунг пропала безвісти.
— Ні, вважає. — Харрі добув папірець із кишені і показав Хагенові підпис. — Це зробила її біологічна мати.
— Невже? І як же я маю пояснити у міністерстві, що ми починаємо її розшуки в Конго?
— Маємо слід.
— Який же?
— Я прочитав у «Сьо о хьор», що Лене Галтунг попросила стиліста перефарбувати її волосся у червіньковий колір. Я навіть не знав, чи в нашій країні є така назва кольору. Тому, мабуть, і запам’ятав.
— Що запам’ятав?
— Що саме цей колір був зазначений у рядку про колір волосся у паспорті Джуліани Верні з Лейпцига. Свого часу я просив Гюнтера перевірити, чи має вона у паспорті печатку з Кігалі. Але поліція паспорта не знайшла, він зник, я певен, що його забрав Тоні Лейке.
— Паспорт? То й що?
— І тепер він у Лене Галтунг.
Хаген поклав у кошик пучок бок чоя, повільно хитаючи головою.
— Ти надумав поїхати у Конго, ґрунтуючись на тому, що прочитав у журналі пліток?
— Я надумав їхати у Конго, ґрунтуючись на тому, що я, чи то пак, Катрина Братт з’ясувала про Джуліану Верні.
Хаген попрямував до чоловіка, що сидів за касою біля правої стіни.
— Верні померла, Харрі.
— Хіба мертві літають літаками? Виявилось, що Джуліана Верні, чи то пак жінка з кучерявим волоссям червінькового кольору, придбала квиток з Цюріха на край світу.
— На край світу?
— Гома, що у Конго. Назавтра, зранку.
— Отже, вони заарештують її, з’ясувавши, що вона подорожує з паспортом людини, яка вже більш як два місяці мертва.
— Я перевірив у ІКАО. Вони кажуть, що часом номер паспорта померлої людини викреслюють зі списків лише через рік. Тобто хтось міг, скориставшись паспортом Одда Утму, прилетіти до Конго. Байдуже, у нас із Конго немає угоди про співпрацю. Та й відкупитися від арешту неважко.
Хаген виклав покупки й, поки касир пробивав чек, почав терти скроні, щоб біль у голові попустив.
— Значить, нехай знайдуть її в Цюріху. Швейцарська поліція.
— Шефе, ми стежитимемо за нею, вона приведе нас просто до Тоні Лейке.
— Вона приведе нас до погибелі, Харрі. — Хаген забрав покупки, вийшов на мокру від дощу холодну Грьонланнслейрет. Люди квапливо сновигали вулицею, піднявши комірці й дивлячись під ноги.
— Ти не розумієш. Катрина Братт з’ясувала, що кілька днів тому Лене зняла всі заощадження з рахунку у Цюріху. Два мільйони євро. Сума не така велика для того, щоб розпочати власний проект розробки родовища в Конго. Але цих грошей стане, щоб підтримати його у критичний момент.
— Чисті здогади.
— Навіщо б то в греця їй знадобилося два мільйони євро готівкою? Слухай-но, босе, це наш єдиний шанс. — Харрі заледве встигав за начальником. — У Конго, якщо хтось не хоче, щоб його знайшли, його й не знайдуть. Ця триклята країна — завбільшки за всю Західну Європу, суцільні джунглі, біла людина й ногою туди не ступала. Ну ж бо! Інакше Лейке снитиметься тобі у нічних кошмарах.
— На відміну від тебе, Харрі, я не бачу жахіть.
— А чи ти казав родичам, як чудово спиш ночами, босе?
Гуннар Хаген раптом зупинився.
— Даруй, босе, — вибачився Харрі. — Я перестарався.
— Отож-бо. Я взагалі не втямлю, навіщо ти канючиш у мене дозвіл. Раніше ти без нього обходився.
— Гадав, тобі втішливо відчувати, що саме ти приймаєш рішення, босе.
Хаген застережливо глянув на підлеглого. Харрі знизав плечима:
— Будь ласка, босе. А опісля можеш вигнати мене копняками за невиконання наказу. Я всю провину візьму на себе, я згоден.
— Згоден?
— Я все одно надумав після цієї справи звільнятися.
Хаген довго не зводив з Харрі очей.
— Гаразд, — мовив він. І знову закрокував.
Харрі поквапом пішов за ним.
— Гаразд?
— Правду кажучи, я з самого початку не заперечував.
— Що? То чому ж відразу не сказав?
— Мені втішливо відчувати, що це я приймаю рішення.
Частина восьма
Розділ 83. На край світу
Їй примарилось, що вона стоїть перед зачиненими дверима й чує монотонний, холодний крик пташки з лісу, й це було так дивно, бо сяяло сонце й було тепло. Розчинила двері...
Вона прокинулась. Голова її лежала у Харрі на плечі, у куточках рота — засохла слина. Капітанів голос повідомив, що вони заходять на посадку в Гомі. Вона визирнула в ілюмінатор. Сіра смужка на сході обіцяла початок нового дня. Вже минуло дванадцять годин, відколи вони вилетіли з Осло. За шість годин приземлиться літак з Цюріха, у переліку пасажирів якого є Джуліана Верні.
— Цікаво, чому Хаген не заперечував, щоб ми простежили за Лене Галтунг? — спитав Харрі.
— Мабуть, вирішив, що ти маєш переконливі аргументи, — позіхнула Кая.
— М-м-м. Він ніби аж занадто розслаблений. Гадаю, має щось у запасі, чимось перестраховується, тому впевнений, що його не припнуть до стіни.
— Може, у нього є компромат на якесь цабе у міністер-стві? — припустила Кая.
— М-м-м... Або на Бельмана. Може, він знає, що у вас з Бельманом був роман?
— Навряд. — Кая, примружившись, глянула у темряву. — Тут майже немає світла.
— Скидається, ніби вони взагалі не мають електрики, — мовив Харрі. — Але в аеропорту напевне є автономне джерело живлення.
— Он там світиться, — показала вона на червоне мерехтіння на північ від міста. — Що то таке?
— Ньїрагонго, — відповів Харрі. — Це лава запалює небо.
— Справді? — Вона притислася носом до ілюмінатора.
Харрі допив воду із склянки.
— То як, ще раз повторимо план?
Вона кивнула й підняла спинку крісла.
— Ти залишаєшся у залі прильоту й стежиш за табло, щоб упевнитись, що все йде, як годиться. А я піду за закупами. Звідси всього п’ятнадцять хвилин до центру, тож я повернуся завчасно до приземлення літака Лене. Ти стежитш, дивишся, чи зустріне її хто-небудь, а потім ідеш за нею слідом. Оскільки Лене знає мене в обличчя, я чекатиму на вас у таксі. А якщо трапиться несподіванка, ти мені зателефонуєш, гаразд?