Тоні подивився у порожнечу, повільно похитав головою, ніби відповідаючи на друге питання.
— Мені це навіть на думку не спадало, поки я не прочитав, що старий добрий Скай заарештував мого односельця — Уле-ботаніка. Але хто б повірив, що йому стане сміливості?
— Йому стане ненависті, ти хочеш сказати?
Тоні добув з кишені куртки пістолет. Глянув на годинник.
— Щось Харрі забарився.
— Він приїде.
Тоні розреготався:
— Він, на твій жаль, уже безживний. До речі, мені подобався Харрі. Кумедно було з ним бавитись. Я йому телефонував з Устаусета, адже він особисто дав мені свій номер. Автовідповідач повідомив, що він кілька днів буде поза зоною досяжності. Мене це навіть розсмішило. Певна річ, він був у Ховасхютті, хитрий лис. — Узявши пістолет, Тоні почав іншою рукою гладити лискучу чорну сталь. — Коли я був в Управлінні поліції, я все збагнув. Він такий самий, як і я.
— Сумніваюся.
— Е, він не в тім’я битий. Крутий. Людина, яка робить необхідне, щоб отримати бажане. Він піде по трупах, якщо знадобиться, хіба ні?
Кая змовчала. Тоні знову глянув на годинник.
— Боюся, доведеться починати без нього.
«Він приїде, — думала Кая. — Треба лише потягнути час».
— Отже, ти втік, — мовила вона. — З батьковим паспортом та брекетами?
Тоні глянув на неї.
Вона зрозуміла, що він розкусив її задум. Але йому це навіть до вподоби. Розповідати. Як він обкрутив їх усіх круг пальця. Такі це полюбляють.
— А знаєш, Кає, що я скажу? Я б волів, щоб батько зараз був тут і бачив мене. Просто тут, на вершині моєї гори. Побачив і збагнув. Перш ніж я його вбив би. Як Лене збагнула, що має померти. Як і ти, сподіваюся, теж розумієш це, Кає.
От тепер вона відчула. Страх. Радше як фізичний біль, ніж як паніку, яка позбавляє здатності раціонально міркувати. Вона ясно бачила, чула й міркувала насправді ясніше, ніж будь-коли.
— Ти почав убивати, щоб приховати зраду, — вела вона далі трохи захриплим голосом. — Щоб забезпечити собі мільйони родини Галтунгів. А що ж до тих мільйонів, які ти висмоктав з Лене зараз, хіба їх недостатньо, щоб урятувати проект?
— Не знаю, — усміхнувся Тоні, а тоді схопив руків’я пістолета. — Подивимось. Виходь.
— А чи він вартує того? Чи він вартий усіх тих життів?
Кая задихнулась від болю, коли він тицьнув дулом пістолета їй під ребра. Голос Тоні прохрипів їй на вухо:
— Роззирнися, Кає. Ми у колисці людства. Поглянь, чого вартує людське життя. Хтось помирає, але ще більше народжується у єдиних запеклих перегонах, коло за колом, одне має не більше сенсу, ніж інше. Лише гра наділяє сенсом. Пристрасть, усеохопна жага. Ігроманія, як кажуть деякі телепні. У цьому — все. Це як Ньїрагонго. Він нищить усе, пожирає все, але він також і першоджерело всього живого. Якби там, усередині, не було пристрасті, сенсу, киплячої лави, все тут стало б мертвим, закляклим, змерзлим. А чи у тобі, Кає, є у тобі пристрасть? Чи ти — мертвий вулкан, людська піщинка, поминальна промова завдовжки всього в три рядки?
Кая сіпнулася, Тоні розреготався.
— Чи ти готова до учти, Кає? Готова розтанути?
Вона відчула запах сірки. Водій розчинив дверцята, кинувши на Каю байдужим оком, тицьнув у неї гвинтівкою з обрізаним дулом. Навіть тут, у машині, за десять метрів від кратера, Кая відчувала пекельний жар. Вона не ворушилася. Чорношкірий чоловік заліз до авто, схопив її за руку. Вона далася витягнути себе, не пручаючись, намагаючись лиш повиснути на ньому усім тілом, щоб зрушити його центр тяжіння, а коли вона раптово скочила, він відсахнувся. Чоловік був страшенно худий і, мабуть, нижчий за неї. Кая вдарила ліктем. Знала, що так дієвіше, ніж кулаком. Що найліпше бити у горлянку, скроню, ніс. Вона кудись поцілила ліктем, щось хруснуло, чоловік упав, випустив зброю. Кая підняла ногу. Її навчали, що найдієвіше — знешкодити людину, що лежить долі, якщо натиснути на стегно. Якщо натиснути зверху усім тілом, то укупі із спротивом землі це неминуче спричинить крововилив у великих стегнових м’язах, і супротивник уже не зможе зіп’ястися на ноги й погнатися слідом. Альтернативний варіант — наступити на груди та горло з можливим летальним кінцем. Вона дивилася на його голе горло, обличчя чоловіка осяяло місячним світлом. На якусь малесеньку частку секунди вона завагалася. Він не старший за Евена.
Раптом вона відчула, як хтось схопив її ззаду за стегна, притиснувши її руки до боків, заледве не вичавивши усе повітря з легенів. Її відірвали від землі, вона безпорадно задриґала ногами. Біля вуха пролунав веселий голос Тоні:
— Чудово, Кає! Пристрасть. Жага до життя. Я подбаю, щоб йому вирахували із зарплатні. Обіцяю.
Хлопець, що лежав перед нею, нарешті зіп’явся на ноги й схопив зброю. Де й поділася байдужість, натомість очі палали люттю.
Тоні закрутив їй руки за спину, вона відчула, як зап’ястки стягуються тонкою пластиковою мотузкою.
— Отже, — мовив Тоні. — Чи дозволите запросити вас, фрекен Сульнес, бути дружкою на нашому з Лене весіллі?
Ось тепер вона почалась. Паніка. Спустошила мозок, зробила все порожнім, голим, жаским. Простим. Кая закричала.
Розділ 89. Весілля
Кая стояла скраю і дивилась униз. Розжарене повітря, здіймаючись нагору, ошпарювало гарячими подихами. Через ядучий дим паморочилося у голові, а може, то тремтливе повітря розмивало обриси предметів, а там, унизу, у прірві вигравала всіма барвами червоного та жовтого лава, ніби тремтіла за його запоною. На очі їй впало пасмо волосся, але руки було зв’язано за спиною пластиковою мотузкою. Вони з Лене Галтунг стояли пліч-о-пліч, але дівчину, як видавалось Каї, наче чимось накачали, бо вона дивилася вперед як сновида. Виряджений у біле живий труп — усередині, окрім крижаного холоду й порожнечі, нічого не лишилось. Манекен у весільному вбранні у вікні в мотузяній майстерні.
За спиною у них стояв Тоні. Кая відчула його руку на своїй талії.
— ...Чи береш ти за свого чоловіка того, хто стоїть поряд із тобою, чи обіцяєш любити, шанувати й поважати його у багатстві й у бідності, у хворобі та здоров’ї... — шепотів він.
Він пояснив їм, що це зовсім не жорстокість. Просто так зручно. Після них не залишиться жодного сліду. Ніхто навіть не питатиме. У Конго люди щодня зникають.
— Нарікаю вас чоловіком та жоною...
Кая щось бубоніла. Може, молитву. Допоки не почула слова:
— ...тому, що я і та, котру я кохаю, ніколи не будемо разом...
Слова з прощального листа Евена.
Вони почули, як загуркотів двигун на слабких обертах, і побачили, як фари обмацують небеса. З протилежного боку кратера випірнув «ренджровер».
— А ось і гості, що забарилися, — мовив Тоні. — Ну ж бо, помахайте їм на прощання, дівчатка.
Повертаючи на плато у бік кратера, Харрі гадки не мав, що на нього чекає. Кінзонзі сказав, що окрім дівчат при Тоні був лише водій. Але і в нього, і в містера Тоні є гвинтівки.
Не діставшись вершини, Харрі запропонував Солу висадити його, та чоловік відмовився:
— У мене більше немає родини, Харрі. Може, ти й справді на боці добрих сил. Та й заплатив ти за цілий день.
Автівку трохи занесло, коли вони пригальмовували.
Фари висвітлювали протилежний бік кратера: трьох людей, що стояли на самісінькому краєчку. Потім вони розчинилися у хмарині, але Харрі встиг побачити: за спинами трійці стояв чоловік із короткоцівковою гвинтівкою. А поруч стояв «ренджровер». І усвідомив: час збіг. Потім хмарина відпливла, й Харрі побачив, що Тоні та інший чоловік, затуливши долонею очі, дивляться на автівку, ніби чекають на когось.
— Заглуши двигун, — скомандував Харрі й поклав дуло «Меркліна» на спинку переднього сидіння. — Але фари не вимикай.
Сол послухався.
Чоловік у камуфляжній формі, опустившись на одне коліно, поклав гвинтівку на плече й прицілився.
— Мигни фарами двічі, — мовив Харрі, припавши до оптичного прицілу.
Харрі заплющив ліве око. Побачив бліді обличчя, Каю, яка стояла поряд з ними у прицілі, Лене із роздутими щоками й чорними від болю очима. Відігнав думку про те, що це найважливіші секунди. Він не згадував бірюзові очі, що дивилися на нього, коли він промовляв: «Присягаюсь». Він знехтував постріл, котрий означав, що вони ждали другого сигналу, кулю, що дзенькнула об кузов автівки, а за нею ще один постріл. Відкинув усе, що не мало стосунку до мерехтіння світла у лобовому склі, тремтіння повітря над кратером, того, що куля, ймовірно, ухилиться праворуч, туди ж, куди відносить хмари пари. Він знав, що зараз стоїть на ногах лише завдяки адреналіну. Нетривке сп’яніння, яке може минути будь-коли, у будь-яку секунду. Але допоки серце жене кров до мозку, йому достатньо однієї секунди. Адже мозок — дивовижний комп’ютер. Голова Лене трохи закривала голову Тоні, утім, він усе-таки був трішки вищим за неї.